Історія про танковий бій під Холопичами, який зіграв роль у зриві планів Гітлера

Історія про танковий бій 1941 року у Локачинському районі.

На шляху з Луцька на Володимир-Волинський, за селом Холопичі, праворуч від шосе, край лісу, є скромний хрест за огорожею із штахетника. Встановили його небайдужі люди на місці колишньої могили командира 22-го механізованого корпусу генерал-майора С. Кондрусєва, котрий загинув тут 24 червня 1941 року. Це єдине, що нагадує про події тієї пори, – пише «Голос України».

У перші дні радянсько-німецької війни ситуація на луцькому напрямку була загрозлива. Взявши Володимир-Волинський, ударне угруповання гітлерівців у складі 13-ї та 14-ї танкових, 44-ї та 299-ї стрілецьких дивізій за потужної підтримки авіації на ранок 24 червня досягли району Локачі- Війниця, плануючи того ж дня захопити Луцьк.

Ворог тут мав значну перевагу: 45 тисяч особового складу, до 150 танків та бронетранспортерів. Оскільки частини 87-ї дивізії були оточені в районі прикордонного Устилуга, а 41-ша танкова дивізія була націлена на оборону підходів до Ковеля, то ворогу на цій ділянці могли протистояти лише частини другого ешелону 5-ї армії генерала М. Потапова: підрозділи 135-ї стрілецької дивізії генерала Ф. Смєхотворова (майже 10 тисяч бійців, 138 гармат а 1-ї артилерійської протитанкової бригади генерала К. Москаленка (4 тисячі бійців, 104 гармати), що висунулися на цей рубіж з містечка Ківерці.

Сюди ж, здійснивши виснажливий марш з-під Гощі Рівненської області, підтягнулися 45 легких танків Т-26 та 12 бронемашин БА-10 19-ї танкової дивізії 22-го мехкорпусу генерала С. Кондрусєва. Декілька танків були вогнеметними і непридатними для танкового бою. Радянські війська тут втричі поступалися німецькому угрупованню. Але за наказом Генштабу Червоної армії вони готувалися до контрнаступу! Планувалося не лише відкинути ворога за кордон, а й заволодіти польським містом Люблін. Але ворог спрацював на випередження. О 8-й ранку 24 червня танки та мотопіхота гітлерівської 14-ї танкової дивізії, підтримувані авіацією, атакували позиції 135-ї стрілецької дивізії з лісу на північ села Війница і потіснили їх на 5—6 кілометрів на схід.

Через Війницю і Затурці — найближчий шлях від кордону до Луцька, Рівного, Києва — радянське командування хотіло за будь-яку ціну затримати наступ ворога. Щільним вогнем гармат об’єднаної артгрупи під командуванням начальника артилерії 5-ї армії генерал-майора В. Сотенського вдалося зупинити просування ворожих танків.

О 14-й годині 24 червня всі легкі танки Т-26 та бронемашини БА-10 зведеного полку 19-ї танкової дивізії 22-го мехкорпусу у взаємодії з піхотою 135-ї дивізії атакували противника і змусили німців відійти на рубіж Війниця — Локачі.

Але вже о 17-й годині гітлерівці, ввівши в бій середні та важкі танки Т-3, Т-4, атакували поріділі підрозділи 135-ї стрілецької дивізії, що оборонялися з останніх сил.

Мужньо і вміло билися з ворогом артилеристи 1-ї артилерійської протитанкової бригади. У бою, що тривав 2,5 години, 19-та танкова дивізія втратила більшість своїх танків, а 1-ша артилерійська протитанкова бригада і 135-та дивізія — значну кількість особового складу та гармат. Вони почали відхід на рубіж Станіславівка — Улянівка — Одеради. Гітлерівці в цьому бою втратили вісім середніх і два важкі танки, 800 чоловік вбитими і пораненими.

Про запеклість тих боїв свідчить те, що під Війницею загинули командир 22-го мехкорпусу генерал-майор С. Кондрусєв і всі командири полків 19-ї танкової дивізії, а командир цієї дивізії генерал-майор К. Семенченко дістав тяжке поранення. На цьому невеликому шматку землі полягли кілька тисяч бійців і командирів 135-ї стрілецької дивізії, 1-ї артилерійської протитанкової бригади, танкістів. Ціною таких втрат вдалося затримати на добу наступ німців на цьому напрямку.

Рештки 19-ї дивізії за наказом начальника штабу 22-го мехкорпусу почали відступ у район села Сокиричі Ківерцівського району. А з 6-ї години 26 червня в районі села Дубище Рожищенського  району дивізія у складі двох батальйонів мотострілецького полку, 14 гармат артполку і чотирьох(!) танків тримала оборону до 1 липня, відбиваючи неодноразові спроби фашистів форсувати Стир.

У перші дні війни Сталін не був щедрим на нагороди для військових. Але таки нагородив орденом Леніна (посмертно) командира 22-го мехкорпусу С. Кондрусєва, а командира 19-ї дивізії К. Семенченка — Золотою Зіркою Героя. Такою високою була оцінка дій танкістів 24 червня 1941 року!

Танковий бій під Холопичами значно загальмував наступ німців на цій ділянці Південно-Західного фронту і відіграв певну роль у зриві гітлерівського бліцкригу.

Прикро, що у своїх мемуарах радянські воєначальники визначальну роль у цих боях віддають артилеристам 1-ї артилерійської протитанкової бригади генерал-майора, майбутнього маршала К. Москаленка, забуваючи про подвиг танкістів 19-ї танкової дивізії, які майже всі полягли тут, аби не пропустити ворога.

Треба віддати належне наполегливості волинського краєзнавця Геннадія Гулька, який уже кілька років займається увічненням пам’яті танкістів 19-ї дивізії. Саме завдяки його наполегливості 2014-го було встановлено хрест на місці могили генерал-майора Кондрусєва (його перепоховали 1947 року на Лук’янівському кладовищі в Києві). А 22 червня цього року на хресті за ініціативою Г. Гулька встановлено нову табличку. Невтомний пошуковець сподівається, що ще вдасться знайти останки хоч когось із тих, хто загинув тут, обороняючи рідну землю.

Голова обласної організації ветеранів України Олександр Булавін сподівається: незабаром тут постане пам’ятник, що гідно увічнить подвиг героїв 1941 року. Було б добре встановити тут і великий щит із знайденою в німецьких архівах фотопанорамою того бою. Вона вражає драматизмом і героїзмом воїнів-танкістів.