Роздуми з приводу одного ювілею. Блог

3 листопада 1611 р. у Варшаві було видано  «Привілеі на право магдебурзкоє Локачом», як зазначалось – місту дідичному. Тож маємо привід відзначити чергову круглу дату нашої малої Батьківщини – 400 років надання Локачам магдебурзького права. Цей документ, разом із локаційними привілеями та локацій­ними документами творив фундамент, на якому здійснювалось міське самоврядування.

Безумовно, облагородити наше містечко за допомогою бюджетних коштів та відзначити ювілей так, як недавнє 500-річчя не вдасться. Велика батьківщина більше полюбляє щось брати від малої (це я про газ), ніж віддавати. Прекрасно пам’ятаю, як заходився від обурення непримиренний нині опозиціонер Арсеній Яценюк з приводу виділення коштів на благоустрій Локач у 2008 році. Вочевидь, Арсеній Петрович пригледів черговий «Лєксус в целофані» за державний кошт, а тут якісь Локачі.

Та бог з ними – можновладцями. Відзначати, не відзначати – це не важливо. Як на мене, кожен ювілей – це привід ще раз озирнутись у минуле, осмислити його, щоб впевненіше крокувати у майбутнє.

Отож, 3 листопада 1611 р. розпочалась історія локачинського самоврядування. Немає жодної потреби говорити про магдебурзьке право. Його досить широко вивчають у школі, про нього часто згадує періодика. І це зрозуміло. В демократичній державі мусимо вивчати розвиток демократичних інституцій. До того ж, і це головне – за вивченням магдебурзького досвіду можна оминути вивчення досвіду радянського – також досить цікавого соціального експерименту, який нині чи то замовчується, чи то оббріхується. Ось про це і хотілось би поговорити.

Пригадується мені одна недавня історія. Якісь рвачі-вандали хотіли демонтувати та здати на метал пам’ятник В.І.Леніну, що стояв перед одним з підприємств Нововолинська – найнаціоналістичнішого волинського міста, до речі. Робітники зайдам надавали по шиї і вандалізму не допустили. Місцева влада, щоб не дратувати ні народ, ні обласних властей, пам’ятник залишила в спокої, лише почепила на постамент табличку: «пам’ятник епохи тоталітаризму». В розвиток цієї ідеї місто можна було б прикрасити масою таблиць: «лікарня епохи тоталітаризму», «школа епохи тоталітаризму» і т.д. і т.п. А при в’їзді масштабний напис: «місто епохи тоталітаризму». Зайве навіть говорити про невігластво людей, що не знають значення слова «тоталітаризм». А хіба в Локачах не так?

На увесь СРСР гриміла Локачинська школа, що і нині, незважаючи на всі «реформи» займає достойне місце в області, цілком пристойні у нас лікарня, бібліотека (а я маю з  чим порівняти), будинок культури. Та й система громадської торгівлі, попри хронічний товарний голод (що було те було) функціонувала набагато краще. Все ще існує в районі якась промисловість. І коли це все з’явилось? Чи можемо ми забувати здобутки наших дідів і батьків, керівників місцевого самоврядування і простих трудівників, що мали «нещастя» працювати в радянську добу? Чи варто забувати прізвища Макара Зінчука, Володимира Івшина, Василя Бернадського, Віктора Огороднічого? Зрештою, хоч це вже не самоврядування, але не можу не згадати Першого секретаря Локачинського райкому партії Івана Гордого. А його і понині з теплотою згадують старші люди. Пригадую, як вражено слухали учні ветеранів на зустрічі у районній бібліотеці восени 2008 р. Ті з пієтетом стали розповідати про цю неординарну людину, що так багато зробила для Локач. Вочевидь учні замислились, що всупереч побрехенькам з підручників історії не вся партноменклатура була поганою. Таки не вся. І навіть не більшість.

Подобається це комусь чи ні, але саме радянські часи були роками економічного розвитку і піднесення нашого селища. Вийшли з нашого селища і зайняли помітні місця в політиці, науці, культурі чимало локачан – не князів і не графів. А пригадаймо, як іронізували з ніби-то слів Леніна про те, що кухарка керуватиме державою.  Передусім,зауважимо, що Ленін такого не говорив. Він сказав: «якщо кухарку як слід навчити управляти – вона зможе керувати державою». Відчуваєте різницю? А чому саме кухарку було згадано, а не представника якоїсь іншої професії?

Справа в тому, що батько нинішнього російського святого Миколи ІІ – Олександр ІІІ, у свій час видав закон, що в народі отримав назву «Про кухарчиних дітей». Згідно з ним представники неблагородних станів права на хорошу освіту, головно –  вищу, не мали. Нині часто наголошують, що в Російській імперії не було шкіл з українською мовою навчання. Та правда була гіршою – для простого народу, за винятком церковно-приходських, взагалі шкіл не було. Ось, що писала газета «Киевская мысль» 13 травня 1913 р.: «Простим людям краще жити в темноті, освіта тільки розбещує людину… А коли ми відкриємо нові школи, то в майбутньому з цих шкіл вийдуть єретики, в яких з’являться шкідливі думки, що загрожуватимуть нашому ладу». І лише радянська влада змінила цей стан справ. Щось із активних критиків нашого минулого ніхто від дипломів про вищу освіту відмовитись не збирається. Та й від державних, отриманих задарма квартир, теж.

А що ж виховували у радянських людей? Насамперед людяність, доброту, чуйність, важливі моральні якості. Про нинішню ж мораль слід говорити із значними застереженнями,хоча мало хто з наших «моральних» керманичів про це не говорить.

Нині радянське минуле активне паплюжиться. Минуле тієї держави, в якій народились, навчались, вихо­вувались, яку боронили і звільняли від брутальних напасників більшість українців. Паплюжать передусім ті, хто самі для України,у кращому випадку, нічого не зробили.

В нашому радянському минулому вистачало і крові і бруду. Це – правда. Але неповна. І в цьому основний недолік більшості сучасних виступів і публікацій, грубе викривлення правди про найбільш визначальний період історії української нації.

Особливо гостро критикується те, що відбувалось у роки сталінщини. Та поряд із тим, оцінки сталінського тоталітаризму штучно переносяться на усе радянське минуле. Не можна не додати, що всі люди різні, неоднаково сприймають навіть одні й ті самі події. Особливо – знаходя­чись від тих подій по різні боки. Наприклад, по-різному бачили розкуркулення ті, хто розкуркулював, і кого розкуркулювали.

Наш мудрий сучасник – Григорій Бевз зауважив, що голосна критика тодішніх перетворень – часто алогічна, а для десятків мільйонів образлива – найбільше розколює суспільство, збурює одних українців проти інших, часто навіть брата проти брата. Повертається хвороба, яка не раз приводила до розколу української нації. Тепер це найбільше зло, що загрожує сучасній Україні.

Навіщо ж лаяти ту частину історії українського народу, в якій він найкраще себе проявив. Зрештою, саме з УРСР народилась сучасна Україна. Може варто подивитись на польський досвід. Адже ми так полюбляємо теревенити про євроінтеграцію. А нинішні поляки заявляють, що ПНР була більш польською, ніж сучасна Польща.

Ось такі міркування навіяли кілька рядків з древньої «Руської (Волинської) метрики».

Кандидат історичних наук Богдан Бернадський, 2011 рік