Поневіряння локачинського єврея

Дотепник і політик Уінстон Черчіль якось зауважив, що демократія – найгірший спосіб правління, але нічого кращого до цього часу ще не винайдено. І справді, ми нині нарікаємо на різні проблеми, все частіше лунають мрії про «сильну» руку. Деякі дивні співвітчизники навіть відкрито проголошують про необхідність появи свого «Піночета». Звісно, жоден із таких мрійників не припускає, що може опинитися у концтаборі сам, де йому відрубають шалівливі пальчики. Що ж, згадаємо про деякі принади тоталітаризму. 

У нас зараз, говорячи про тоталітаризм, кивають в сторону СРСР, котрий і був тоталітарним лише до середини 1950-их , натомість ідеалізуючи інші тоталітарні режими. У тому числі і царський режим в Російській імперії. Тож згадаємо одну банальну і пересічну історію, що відбулась тоді у наших краях. Показову якраз своєю рутинністю і буденністю. Адже саме рутина добре ілюструє відпрацьований механізм захисту престижу царя, і водночас те, як політичний розшук робив із мухи слона.

Розпочалось усе із заяви жителя села Береська Кисилинської волості Ісидора Рощука, поданої 16 жовтня на локачинського міщанина Герштеймана. Якщо вірити заявнику, отой Герштейман із сином Ейкелем завітали до нього, щоб купити хліба. Роздратований Рощук відмовив, бо потенційний покупець неодноразово обдурював навколишніх селян, здійснюючи маніпуляції із вагою. Той не заперечував, що «хімічить», і пояснив, що євреї взагалі мимоволі змушені обдурювати мужиків, «бо государ усі соки із них витискає і не дає рівноправ’я». А потім, на свою біду добавив, що того вже давно варто застрілити.

Дрібна побутова сварка. Тим не менше, помічник начальника жандармського управління, що дислокувався у Луцьку, ротмістр Мертц все детально занотував та доповів матеріали своєму начальнику – полковнику Гофману. Розумний і проникливий  спецслужбіст із стратегічним мисленням полковник Гофман, як на те, мав чимало притаманних жандармові комплексів. І, окрім усього іншого, був затятим антисемітом. Тож до справи поставився максимально серйозно, наказавши порушити дізнання. На його думку, локачинець вчинив свої дії публічно, мотивовано і свідомо, з метою демонстрації неповаги до царя. Дізнання Мертц провів за кілька днів, допитавши і самого Рощука і названих ним свідків. Рощук підтвердив свої слова, а от інші, ніби-то почуте, формулювали по-різному. Житель Торчина Андрій Савінчук почув наступне: 

«Тепер мужиків і слід дурити, тому що євреям стало погано. Государ витискає із євреїв усі соки, відібрав від них корчми, не дає права купувати і тримати в оренді землю, йоб Його Мать. Його слід було б уже давно застрілити, тоді б був інший Государ і нам було б краще». 

Старанний Мертц занотував усе чітко, дослівно і вірнопіддано, государя і його матінку записавши із великої букви. Мова ж бо про августійше сімейство велась.

Вочевидь, у Савінчука, судячи із такої деталізації, зуб на єврея був ще більший. Бо третій свідок, німець колоніст із Островщини Кисилинської волості Генріх Арндт, був лаконічним і почув наступне: 

«Я змушений дурити мужиків, тому що ми маємо нехорошого Государя, він не дає ніяких прав».

А далі розпочалась звична рутина. Мертц зібрав характеризуючі дані на об’єкта, встановив, що у неблагонадійності той не помічений, а от як людина і справді – не найкраща. Недобросовісний у торгівельних угодах, буцімто збирається із сім’єю емігрувати в Америку. Зараз проживає у колонії Каролінів. Водночас даних, щоб вказували на наявність у діях Герштеймана злого умислу, чесний Мертц не зібрав.

До речі, справа перебувала під прокурорським контролем. Дріб’язкова справа і прокурорський контроль. Бо, формально, за серйозною статтею –  образа величності, тож прокуратура також заворушилась.  І чин прокурорського нагляду висловився за порушення кримінальної справи і притягнення підозрюваного до  кримінальної відповідальності. Гофман, звісно, із цим повністю погодився.

І знову все пішло по-новому. Свідків вже викликали офіційно і допитували під протокол, а сама справа стала набувати трішки іншого забарвлення. Найактивніший свідок Савчук уточнив, що обвинувачений сказав ось що: 

«Трясця твоїй матері, що євреї повинні обдурювати, бо Государ їм хліба не дає, а дає хліба тільки мужикам. Дай Бог Государю такого ж хліба, який мають жиди». 

Коли не в міру гарячого «опозиціонера» хотіли зупинити, він геть розійшовся і добавив вже про згадане побажання, щоб царя застрілили, та зматюкав його, попутно скаржачись, що з євреїв деруть шкіру. Таким чином, обвинувачення отримало факти про наявність прямого умислу в діях підозрюваного, котрий не просто спересердя сказав якусь фразу, а гнув чітку лінію. Більше того, Савчук окремо додав, що Герштейман намагався його підкупити і пропонував аж 100 карбованців. Звісно, вірнопідданий лжесвідчити не міг, навіть за такі гроші.

А ось Арнт «топити» Герштеймана не став. Під протокол матюки він підтвердив, а от про терористичні  бажання сказав, що нічого не чув. Бо коли сварка розгорілась, то він просто вийшов із приміщення. А далі ротмістра чекав сюрприз – сам заявник Рощук став ухилятися від явки до Луцька, тож довелося його розшукувати. Виявилось, що на Волині побутувало таке явище як підпільна адвокатура. Ось таким нелегальним адвокатом і був Рощук, даючи юридичні консультації навколишнім селянам. Відповідно, дома він бував вкрай рідко. Це було так би мовити позитивне пояснення. 

Водночас, до Мертца дійшла інформація, що той домовився із Герштейманом, тож не виключено, що від явки для дачі показів ухиляється умисно. Роздратований ротмістр вирішив застосувати привід і 14 березня таки допитав надто хитрого Рощука.

Видається, той і справді отримав «на лапу». Бо в офіційних показах усе пом’якшував.  Тепер усе виглядало як нарікання, а обвинувачений перебував у стані афекту і справляв враження божевільного, котрого усі вмовляли. Достовірно згадав матюки і нарікання на те, що з євреїв деруть шкуру. І додав, що вже минуло чимало часу, тож все згадати він не може.

Герштайман даремно витратив гроші, справа закрутилась. Механізм запрацював і зупинити його вже було неможливо. 26 березня 1911 року було винесено постанову про обвинувачення, а 30 березня в обвинуваченого  проведено обшук. От цікаво, що жандарми хотіли знайти? Безглуздість цієї процедури,  вочевидь, розуміли і вони самі, але процедура є процедура. При провадженні серйозних справ про державні злочини слід проводити обшук, от і провели. Закономірно, нічого не знайшли.

Герштеймана звісно заарештували і відразу допитали. Той обрав наступну тактику захисту – повна відмова. Тож і заперечував все, навіть те, що був у будинку Рощука, і стверджував, що не бачив того вже кілька місяців. Це йому не допомогло. Правоохоронці для себе зробили висновок, що той винний, от він і став винуватим. І все вийшло як в історії Жеглова і Груздєва. Оскільки підозрюваний щиросердечно розкаюватись не захотів, йому обрали запобіжний захід – тримання під вартою. Щоправда, із правом внесення застави у розмірі 500 карбованців. Астрономічна сума, мушу зауважити. От тут і знайшло підтвердження старе прислів’я – «Не май 100 карбованців, а май 100 друзів». Такий друг – міщанин Кисилина Йосип Гольдштейн знайшовся,  і вже 1 квітня Мошко Герштейман вийшов з-під варти.

Що характерно, обвинувачений подав цілий список свідків на свою користь, серед яких були жителі Торчина, Кисилина, Береська. Це клопотання було відхилене за тією підставою, що на заслуховування свідків захисту має бути подане окреме клопотання. Загалом, це було помітно у всій судовій справі – без жодних перешкод вислуховувались свідки обвинувачення, і різноманітні перепони чинились свідкам захисту. А 28 квітня 1911 року було винесено обвинувальний акт в образі царствуючого імператора.

Читачі напевне будуть сміятися, але справа була визнана судом таємною, тож заслуховування проводилось за зачиненими дверима присуствія. За такою процедурою розглядалися справи про шпигунів, особливо небезпечних терористів та інше, де могла бути розголошена інформація, що становила державну таємницю, або інші відомості, що могли завдати шкоди державній безпеці. Ну і, як бачимо, справи, де матом крили царя-батечка та його сімейство.

Герштейман боровся. Він подав заяву, що Рощука до подання скарги підмовив його ворог – Карл Фурман. Звернувся до Київської судової палати, де вказав прізвища осіб, які буцімто чули визнання Рощука, що Фурман підмовив його до наклепу. Подав перелік осіб, до яких той звертався із схожими пропозиціями. Звісно, правдивість таких заяв можна трактувати по-різному, а от один факт цілком піддавався перевірці. Як пам’ятаємо, все почалося із того, що Герштейман хотів купити у Рощука пшеницю. Так от, заперечуючи той факт, він заявив, що той пшеницею не торгує і навіть запасів, придатних для торгівлі, не має. Тим не менше, суд до уваги це не взяв.

А 10 червня 1911 року розпочалась судова вистава, котра тривала  аж до 1 листопада. На судовому засіданні заслухали свідків, кожен із яких сказав своє. Ми можемо згадати лише свідків обвинуваченого. Протасій Краєвський засвідчив обвинувачення Фурмана, котрий пропонував 50 карбованців будь-кому, хто б посадив його ворога. Митрофан Котиловський детально розповів про терзання Рощука, що думав, як би виплутатися із цієї історії. Степан Голембієвський – про бесіди Рощука із іншими двома свідками, а Євсебіус Білов – про їх колективне звернення і пропозиції Фурмана також подати донос на обвинуваченого.

До речі, суд визнав, що Фурман і справді запеклий ворог Герштеймана, але підстав не вірити йому нема. От таке кумедне рішення. Тож і визнали того винуватим. До речі, за статтею, котру йому інкримінували, світило йому від 2 тижнів до 6 років ув’язнення. От така цікава царська юстиція. Врешті, суд прийняв соломонове рішення, ув’язнити Герштеймана на 6 місяців до фортеці із заміною, передбаченою першим додатком до другої примітки статті 19 Кримінального уложення.

І обвинувачений, і адвокат ще подавали апеляцію. 1 листопада 1911 року Урядовий Сенат її відхилив. На тому справа і завершилась.

Ось так бувало навіть за висловлювання, сказані зопалу, коли там згадувався цар. А зараз? Л.Д. Кучма колись справедливо зауважив, що Україна не Росія. Дійсно, не Росія. Але де в чому українці з росіянами таки дуже схожі. Зокрема, як і наші запоребрикові сусіди, дуже ми любимо кидатися із крайності в крайність. То ми боготворимо владу, то впадаємо у повний нігілізм, свідомо чи несвідомо демонструючи неповагу до символів, котрі апріорі слід поважати. Проходячи повз деякі адмінбудівлі у моїх Локачах (та й, не лише у них) і дивлячись на обшарпані прапори на них, а то й прапори недержавних структур, почеплені замість  державного прапора, мимоволі замислюєшся над тим, що якось неправильно у нас розуміють демократію. Але ж ці прапори і символізують нашу свободу. То може якось варто демонструвати до них хоча б якусь повагу?