Жителька Маркович опублікувала спогади про рідне село, у якому провела дитинство
-
-
>
-
>
-
>
4548
Людмила Мельничук родом із села Піща. 15-річною вона залишила рідну домівку і зараз проживає в селі Марковичі Локачинського району. Проте мальовничий населений пункт, де залишилася родина, друзі, однокласники, манить до себе свою доньку.
Людмила як людина творча присвячує рідній Піщі свою поезію і прозу, ділиться в соцмережі спогадами і думками про неї, зізнається їй у великій любові.
Свого часу Людмила Мельничук присвятила селу незвичайного вірша, в якому всі слова розпочинаються на літеру «п».
А в цю зимову пору жінка пригадала своє дитинство в селі Піща: зиму, розваги на свіжому повітрі, сніжинки на шубці, ковзанки і неповторні миті щастя.
Спогади пані Людмила опублікувала на своїй сторінці у Facebook.
«Вже й ніби переконана, що «у природи нема поганої погоди», але обдурити себе не вдається... Взимку хочеться бачити багато снігу, відчувати подих морозного повітря. На те вона й зима! Такою погодою, як нині, натішимось ще й весною! Отак почала вже я невдоволено бубніти! Бо й правда! Ну скільки вже можна? Знущається зима чи що?
Сумно...І полинула я мимоволі у своє дитинство. Пригадалися колишні піщанські зими. Картинки спогадів навперебій випереджали одна одну. І я відчула солод на душі..
Згадується густий лапатий сніг. Здавалось, що то зима відщипує клапті білосніжних хмаринок і кидає їх на землю. Ми, діти, любили розглядати сніжинки на своїх рукавичках та шубках. Які ж вони гарні! І всі такі різні!
Дітвора не засиджувалась вдома. Наша вулиця завжди була галасливою. Ми ліпили сніговиків, катались на санчатах, робили снігові фортеці, грали в сніжки. Коли сніг ненароком попадав за комір, нашвидкуруч витрушували його і далі продовжували гру. Неподалік була невеличка водойма, на якій дуже любили ковзатись.
Ще пригадую, як ми з сестричкою Марійкою надумали зробити ковзанку поблизу будинку. Для цього вилили на сніг не одне відро води. Морозець залюбки підтримав наш задум - і все у нас вийшло ! Ну й повеселилися ж тоді! А які візерунки умів вимальовувати мороз на шибках. Диво - дивнеє та й годі!
Ще добре пам'ятаю, як вчитель фізкультури - Адам Панасович - вчив кататись на лижах. Ми, учні, часто з ним ходили аж на протилежний берег Піщанського, вкритого товстелезною кригою . Дуже любили вдивлятись у товщу прозорого льоду , звідки чудернацько виглядали заціпенілі водорослі.
Пригадується, як хурделиця понамітала величезні кучугури. Біля будинку однокласниці Галі Бакун вони були поверх загорожі. Коли з часом снігова поверхня затверділа, то з радістю бігали верхівками цих наметів. А ще - робили різні тунелі .
Додому нас заганяла тільки ніч.
Прибігали з мокрими рукавичками, рожевими щічками, втомлені, але такі щасливі - щасливі!
Хоча б у снах прийшла ота зима з дитинства...»
