Маю надію, що проблема відпаде сама собою: сільські трактати від дядька Калістрата

Йой, нарешті дочекався вже тої публікації, щоб розказати про наболіле. Бо, знаєте, вже сили нема дивитись на те, що робиться в нашому селі. Вірніше, що виробляє Ганька.

Світ такого не бачив. А я ще весь час кажу, що то її місто марнує. Там, бачте, вона на роботу влаштувалася. Якби я мав якусь власть, то ніколи б не позволив такого, щоб сільські люди та й в місті працювали.

Живеш в селі – працюй в селі. А ні – то вибирайся до свого города, чуди вже там та не марнуй сільські устави. І що значить роботи в селі нема? Та її ще більше, як деінде. Моя Горпина як вранці вийде на поле, то ніч тільки її до хати зажене. Зима кажете зараз? Нічого! Он снігу понамітало по самі коліна. То в мене ж не стальні руки, щоб самому ціле подвір’я розчистити. Горпина завжди на поміч приходить. А так, зазвичай, коли свободніша, то мішки латає, горіхи б’є, диньки сушить, пір’я дере, вареники ліпить. Бо вона хазяйського роду, не те, що та Ганька. Правда, й Ганька не була такою, аж поки не запропонували бумаги писати їй десь там … в якомусь офісі. Але не так важливо де, хай би собі там працювала, аби не перетягувала до села отих всяких городських фокусів.

Якось, пам’ятаю, приходжу додому, а моя Горпина ні з того, ні з сього починає говорити про те, що відпочиваємо рідко, що можна ж поїхати кудись, людей побачити, себе показати… і пішло-поїхало. Я, коли чесно, й не чув до кінця всієї тої балаканини, бо якось різко так приголомшило мене все отеє. Що сталось з дружиною, дійшло мені аж на третю добу – рівно тоді, як побачив фотографію, де та ж сама Ганька з такими ж, як і сама, стоїть на лижах в модному спортивному костюмі, а збоку великими літерами написано: Буковель.

Ой, і що там, скажіть, в тому Буковелі є? Сніг точнісінько такого ж кольору. Тільки у нас безплатний. Я так і кажу своїй Горпині: «Їдь. Я тобі не бороню. Завези всі наші заощадження отим і без того багатим буковельським бізнесменам. А я потім побачу, чи будеш ти така ж рада, як приїдеш і не будеш мати чим за світло заплатити».

І де та Ганька взялась на мою голову? Я ще з літа запідозрив, що вона погано впливає на мою дружину. От, приміром, всі наші жіночки працюють собі на грядках, одна Ганька викупується у ставку посеред будня-полудня. Бо в неї, бачте, вихідний. Як на добрий розум взяти, то навпаки повинна спини не розгинати у полі, бо ж цілий тиждень просиділа в своєму офісі. Ну, але то ще терпимо. А коли вже оце взимку застав свою Горпину босою на снігу, моє терпіння де й поділося. Я одразу допетрав, без чийого дурного прикладу тут не обійшлося. Ганьку то ніяка біда не вхопить. А моя Горпина делікатна жіночка, спрацьована. І нащо їй потім через когось по лікарнях валятися, скажіть? Став я тоді скаржитись Петрові, щоб якось вплинув на свою дружину. І що ви думаєте? Він не те, щоб якось насварити Ганьку, то ще й захищати її взявся.

Так продовжувалось до тих пір, поки Петро сам випадково не побачив жінку з подружками, як ті качаються по снігові, повибігавши з городської бані. Ото в них там на роботі така компанія – одно другого варте, тільки й знають, що нігті малювати та всякі моди глядіти. І за що їм ту зарплатню дають?

Отак я живу. Мало того, що нароблюсь за цілий день, то мушу ще й дружину пильнувати від шкідливого впливу Ганьки. Але знаєте, може все якось і втрясеться потрохи. Бо позавчора бачив, як Ганька стояла на зупинці в порваних джинсах. То, певно, в тому офісі їй вже й нічого не платять, так як і скрізь тепер по організаціях. А як попаде під скорочення, то ота наболіла проблема відпаде, гадаю, сама собою. Маю таку надію.

Записала Людмила МЕЛЬНИЧУК