Як проходить провідна неділя у Павловичах. БЛОГ

06 Травня 2019, 11:01

2228

У багатьох селах 5 травня, у неділю, цього року випали проводи.

У неділю після Великодня проводи і в Павловичах, на татовій малій Батьківщині, – пишуть у блозі Автентична кухня Волині.

Час, коли живі провідують і поминають померлих. Тато, поважно вмостившись на сидінні авто, вже якраз показує внукам навколишні краєвиди:
– Он там, за тим горбом, то вже наші землі Павличівські, а перед ним – ще Маньківські. Бач, за деревами – склозавод стояв. Я там босяком ще бігав, скельця кольорові збирав. То гута те місце називалося. А глянь туди – бачиш 2 дерева? Там хата стояла, де Синюк дядько Коля народився. А он цегельний завод, де дід життя відпрацював, – і показує внукам весільну світлину бабці і дідуся. – То пам'ятати треба, хто твій рід!

За вікном не припиняється дощ. Ми доїзджаємо до церкви, де якраз із кошичками, вкритими вишитими ручничками, виходить люд. Закінчилась служба.

– О, ставай, бігом. Он Бурячинські , треба забрати, бо ж Людка змокне! – тато відчиняє вікно.

– Не змокну, не сахарна. – відказує, сміючись Людка. І всі христосаються.

Проводи, час коли родичі з'їзджаються і мертвих віддідати і живих побачити.

На кладовищі людно. Могилки – гарно прибрані до свят, рясно цвітуть щойно висаджені братики і чорнобривці, пам'ятники перев'язані лєнтами чи рушничками.

Ми, ходимо за хресною Люсею по могилках родичів.

– дідо оно з бабою лежать, біля Івана. А бабу Женю пам'ятаєш? – питає мене хресна і кладе на кожну могилку по цукерці. Так, ми обходимо усіх похованих, по дорозі христосаючись із родиною, перекидаючись словом із знайомими і рідними.

– бабо Лідо, – гукає хресна. – Гляньте, кого веду, чи пізнаєте?

– та пізнаю, відказує баба Ліда. – То Володькова старша. Мені Лєна, оно в фісбуці показувала.

Ми сміємося з того «фісбука».

Йде батюшка. Всі похиляють голову у молитві. А після неї, знову до насущного – хто народився, оженився, а в Славка як тільки от відгуляли шестідесятілєтіє...

Хтось згадує, як малим до школи в братових чоботях човгав, хтось показує де його поховати, як помре і малює палкою межу .

А дядько Коля тужить, що пройшли ті часи, як усією родиною, накривали по молитві покривало на траві біля кладовища і маювали...

– Як то, їсти на могилках? – Питає в мене син.

– Було так, внуцю, – каже мій тато.– Зараз то вже не роблять. Як посідаємо, то місця на ряднах мало. У нас велика родина, он тільки з Хмарної долини скільки наших.

– а чому вона Хмарна?

– бо там спокон віку, під сам вечір завжди хмари стояли туманом. А боцюни усі збирались там перед тим, як у вирій летіти...

Там , за хмарною грибів було колись огого.

– От і приїзджайте но літом на гриби, до нас на Хмарну. Шашликів біля хати насмажимо, посидимо коло вуликів- припрошує тьотка Ніна. - У нас гарна природа...

Дощ потроху розганяє людей з кладовища.

Всі розходяться з кошиками по хатах, щоб посидіти ще за чаркою за столом, передивляючись старі світлини, згадуючи історії, чи то реальні, чи вже й придумані, хто зна?