На Локачинщині проживає чотири ветерани Другої світової війни

10 Травня 2020, 13:19

1361

Пройшло 75 років як завершилася Друга світова війна. Нещадна і горезвісна, вона назавжди глибокою раною засіла у серцях і спогадах сивочолих ветеранів, яких з роками все меншає в строю.

У нашому районі нині проживає четверо захисників: Федір Молочковський з Залужного та Михайло Штинька з Войнина, які воювали на фронтах, а також Павло Тимчук з Хорова та Василь Іванчук з Кут, які служили в Саратовському полку. Про це пише журналістка Людмила Мельничук Богута.

Низько вклоняємось шановним ветеранам. Нехай головною нагородою для них стануть міцне здоров’я і турбота близьких людей.

Федір Костянтинович Молочковський (народився 3 травня 1922 року)

Проживає 98-річний ветеран в Залужному разом з дітьми. Щоб доглядати за стареньким татом, син Михайло переїхав з дружиною до батьківської хати з Володимира-Волинського. Хоч на роботу в місто чоловікові тепер треба доїжджати, але, як каже, за батька спокійний.

«Нині тато більшість часу проводить в ліжку. Хоча, ще недавно у свої 85, мотоциклом їздив, господарству лад давав, років 6-8 тому читав без окулярів. Тепер вже дуже погано бачить», – каже син.

Зі слів пана Михайла, про фронтове життя Федір Костянтинович дуже часто розповідає. Також у голові ветерана не вкладається думка, чому подібна доля спіткала і його внука – Руслана, який майже півтора року віддав війні на сході України.

Михайло Іванович Штинька (народився 22 листопада 1925 року)

Михайло Іванович разом із сином-пенсіонером Анатолієм проживають у Войнині. На питання про те, як почувається тато, пан Анатолій каже:

«Стан здоров’я самі знаєте який може бути у 95 років. Руху, як такого, вже немає, але ще сам побриється, вийде надвір. Правда, часом треба допомогти, взявши під руку. От тільки що не чує. А так на ті літа, то ще може бути», – каже.

Про те, як було за Польщі, або про події на фронті, розповідав би ветеран, за словами сина, цілими днями. Оскільки їх хата далеко від центру села знаходиться, то мало хто й приходить до них.

«Тато поки добре чув, то по радіо завжди новини слухав. А зараз газет йому давай чим побільше. Багато християнської літератури читає», – розповідає син ветерана.

Про епідемію коронавірусу у світі Михайло Іванович каже, як про «кару за те, що люди від Бога відійшли». А щоб війна на Сході якнайшвидше закінчилася, ветеран щодня щиро молиться.

Павло Архипович Тимчук (народився 27 грудня 1927 року)

Павло Архипович Тимчук з Хорова проживає нині сам. Одинадцять літ пройшло, як померла дружина, а рік тому не стало одного з синів. У необхідному – впорядкувати оселю, наприклад, допомагають невістка, яка неподалік – в Хорові, проживає та син з сім’єю з Нововолинська. Але Павло Архипович і сам, не дивлячись на солідний вік, ще непогано лад дає усьому.

«На здоров’я батько не дуже нарікає, хоч і дев’яносто третій рік пішов. Ото, що чує погано і ноги болять (казав, що в Саратові на службі повідморожував). Свекор ще й трохи хазяйнує: має кури, город обробляє біля хати. Посіяв нині ячмінь, посадив картоплю. В хаті палить дровами. Минулого літа сам на циркулярці порізав, а того року, то готових – порубаних, купив. Що зварю собі, то і йому занесу поїсти. В магазин за покупками сам ходить. Газети охоче читає, ще й порибалити великий любитель», – розповідає невістка Галина.

Павло Архипович і про війну згадує часто. Розказати чоловікові багато є про що, аби лиш співрозмовники були. Адже, за словами пані Галини, «молоді не заходять в гості, а щодо старших чоловіків – то у селі навіть з 70-літніх мало вже хто є».

Василь Омелянович Іванчук (народився 14 січня 1927 року)

Василь Омелянович сам з Кут. Але вже 9 років, як проживає з дітьми в Горохові.

«Здоров’я вже відомо, яке в тих літах може бути. В лікарні тато лежав, як пам’ятаю, понад два роки тому. А так, взагалі, дає собі раду, має пам’ять, ходить, дякувати Богу. Телевізор в своїй кімнаті має, то завжди в курсі всіх новин. Також читає багато: і газети, і книги з домашньої бібліотеки. При світлі то ще й без окулярів обходиться», – розповідає син Михайло.

За словами сина, дуже переживає Василь Омелянович, що стільки літ вже триває війна в Україні. Каже, кров проливали, життя віддавали в боротьбі для того, щоб в мирі та радості жити на рідній землі. І в страшному сні, як журиться, не снилось, що сьогодні сини та внуки спотикатимуться об кулі іншого ворога на Сході.