Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Софія та Іван Паламарчуки з Павлович відзначили шістдесяту річницю

14:09 23.05.2020
400

Річниця подружнього життя до Софії та Івана Паламарчуків з Павлович завжди уквітчаною білоцвітом приходить.

Цієї весни вони вже шістдесяту – діамантову, гостинно зустріли на своєму порозі. Про це пише журналістка Людмила Мельничук Богута.

Не здається, кажуть, що стільки літ вже в парі прожили. Пробігшись в думках спільною життєвою стежиною, обоє розуміють, що доля все-таки є прихильною до них. Серед найдорожчих дарунків називають трійко дітей, восьмеро внуків і 16 правнуків. З найтеплішими вітаннями всі вони нещодавно прилинули на святкування до своїх дорогих ювілярів.

«Нині, як усі збираємося на гостину, то за двома столами, що в залі ставимо, вже мало місця стає. Богу дякувати, що діти приїжджають. І не тільки на свята. Розрадять, втішать, допоможуть в роботі, коли треба», – каже Софія Марківна.

Поєднали Паламарчуки свою долю, коли обом було по дев’ятнадцять. Софія Марківна розповіла, що вони з чоловіком знали одне одного з дитинства. Бо жили на хуторі «через горбочок», ходили в один клас в Павловичах. Добре пам’ятають і місце, де зародилась їх дружба.

«В нас була бригада колгоспна близько і там на стовпі грало радіо. В тому місці вся молодь з лінії збиралася. Отоді ми й сподобались одне одному. Дружили п’ять років, а заміж ішла 15 травня шістдесятого року. Весілля гуляли два дні. Танцювали під гармошку тоді. Музиканта, знаю, з Павлович найняли. А вінчатись до церкви в Холопичі разом з гостями їхали зверху на бортовій машині», – ділиться спогадами співрозмовниця.

Коли побралися, як пригадує подружжя, було всього: щасливі моменти впереміш з труднощами посипались. За місяць після народження донечки молодого тата призвали в армію. Дружина чекала зі служби коханого, проживаючи у свекрухи. Невдовзі, маючи вже двійко дівчат – Людмилу та Зою, всі сили молода сім’я спрямувала на будівництво власного житла в Павловичах. Для цього копійку до копійки складали. Іван Васильович трактористом в колгоспі трудився.

Софія Марківна спочатку буряки полола в колгоспі, а згодом пішла працювати на цегельний завод. Там трудилась 39 років, має відзнаку «Ветеран праці». Окрім роботи, Паламарчуки господарство тоді мали чималеньке: коні, корови, птаство різне.

Син Олександр – найменшенький, народився вже у новому будинку. За словами подружжя, як перейшли в свою хату, то трохи легше стало.

Спливав час... Дітей Паламарчуки виховали, освіту дали, весілля усім трьом гучні справили. Все, як і годиться. Тепер одні залишились у своїй оселі.

Підсумовуючи прожиті роки, берегиня сімейного вогнища каже:

«Отак ми жили: діти-хазяйство-робота-хата. Іншого життя не бачили й не знаємо. На житті всього у нас було: і сварилися, і мирилися, як то кажуть… Хоч важко трудились, але то була молодість, був рух… Тепер, як здоров’я вже нема такого, то позбували і корову, і коня. Тільки двоє свиней, кури та качки тримаємо. Поля також небагато обробляємо. Стараємось допомагати один одному. Правда, щоб цюкав чоловік города, я ніколи не хотіла. Він мені то позагортає, то ще щось не так зробить. В такому випадку хай краще свою якусь роботу піджене».

В житті, кажуть, як на широкій ниві. Багато труднощів та непорозумінь пережила ця сімейна пара, а ще більше – радісних моментів. Під час спілкування від Софії Марківни почула: «На теперішній розум, то не йшла б заміж так рано. Але ж то була любов велика».
І велика, і міцна, значить, любов у подружжя, коли зуміли шлюб зберегти до діамантового весілля. Тож бажаємо ювілярам здоров’я, щоб одне одного і далі шанували і ще не одну річницю спільного життя святкували.

Людмила МЕЛЬНИЧУК.

Фото з сімейного архіву ПАЛАМАРЧУКІВ

Загрузка...
Загрузка...
Коментарі
3 червня
Сьогодні
Вчора
01.06.2020