Жителька Гранатова відсвяткувала сімдесятий рік народження

«Живу для дітей. Мої недоспані ночі, старання – усе заради них», – каже жителька Гранатова Надія Міщук, яка нещодавно святкувала сімдесятий рік народження.

Зустріла жінка свій ювілей з розкішними квітами, тортом, подарунками, гучним застіллям і, головне, – щирими вітаннями від родини, вдячних дітей (їх дев’ятеро зростила) та онуків – дванадцятьма вже тішиться. Про це пише журналістка Людмила Мельничук Богута. 

Діти – це все її життя, заради них гори труднощів пережила. Завдяки Божій помочі, як каже, знайшла сили ще й двійко племінників на ноги поставити.

«Коли не стало сестри, її дітей – 9-річну Катрусю та на 3 роки меншого Василька, оформивши опікунство, забрала до себе. Хоча на той час вже своїх семеро мала. Мені казали, аби віддала сиріт до інтернату. А я совісті не мала так зробити. Катя з моєю Наташею ходила в один клас. У Василька з Льоньою – рік різниці у віці. То одягала до школи їх однаково – як близнюків, щоб нікому обідно не було. І взагалі, ніхто не скаже, що до племінників ставилась не так, як до рідних. Богу дякувати, виросли славними та роботящими. Обоє кооперативний технікум в Луцьку закінчили. Каті на 200 гостей весілля справила. Поштаркою працює зараз. А Василь мій на землі господарює. Я для усіх своїх дітей щодня прошу у Всевишнього щасливої долі. Дуже задоволена, коли отак збираємось разом за одним столом в батьківській хаті. Шкода тільки, що Анатолій – син мій, ніколи більше не прийде. Два роки, як похоронила. Батьків, брата і зятя вже нема в живих. З чоловіком також не нажилася. 18 літ пройшло, як не стало. Отаке моє життя: на бідах побудоване», – розповідає Надія Іванівна.

1

Але перед такою неперервною вервечкою випробувань, ювілярка не схиляє голову ніколи: старається, працює, а якщо треба, то стукає у двері не тільки районного, а й обласного керівництва. Не за себе добивається – за дітей. Каже, що, зазвичай, розуміють її проблеми та ідуть назустріч.

Нині, ніби й не помічаючи своїх років, жінка везе до Луцька на ринок через день по 30 пляшок молока, ще й суниць в лісі зо 3 літри назбирає на продаж. Це, як каже, неабияка фінансова поміч для дітей. Вдома теж ніякої роботи не цурається: чи то грядки полоти, чи господарку попорати. А наробитися, як розповідає, є біля чого: однієї тільки худоби 5 голів тримають – троє коней та дві корови. Відповідно й добрий клапоть землі треба обробити, щоб кормів вистачило: сіють великі площі вівса, буряків, картоплі якнайбільше…

«Роботи не боюся. Я майже все своє життя дояркою в колгоспі працювала. Важко було, але платили за той труд непогано. Тому й не шукала нічого іншого. Бо ж сім’ю треба було за щось годувати…Хату тоді взяла на виплату. В школу, як згадаю, діти ходили того часу в формі з білими комірцями. І я всі сили віддавала, аби мої школярики завжди охайними були та нічим не гіршими від інших дітей. Тож майже не спала. О четвертій годині – підйом на ферму. А зарання не ляжеш, бо мусово поробити все, помочі не було від кого чекати... Відпочивала я хіба тоді, коли в лікарні була, як дітей народжувала. А робила до останку: було, що ввечері ще подою корови, а вночі вже вроджу. Додому прийду з лікарні, охрещу дитину і знову на ферму. Бо гроші треба. Щойно віддали кредит за стареньку хату (10 літ виплачували), як взяли новий – на щитового будиночка. Поширили, подовжили його, то тепер хоч є де дітям погостювати, як з’їдуться додому», – ділиться пані Надія.

1

За словами жінки, трохи легше стало вже тоді, як діти підросли. Було, як вийдуть 5 синів-косарів в поле разом з батьком, то люди навіть заздрили. Так і казали: «А що їй!»

Нині під одним дахом з мамою живуть Василь, Олександр, Леонід та найстарша – Оксана з сім’єю. Її дівчата – донька з внучками, й наготували гори всіляких смаколиків на день народження рідненької. А ювілярка від щастя й про клопоти свої геть забула. Виявляється, не так і завжди її радощі за широкими спинами життєвих незгод ховаються.

«То треба було бачити, як мене уважили з нагоди ювілею. Так веселилася ще хіба, як дітей одружувала чи коли внуки народжувались», – ділиться співрозмовниця.

Торкнувшись такої теми, Надія Іванівна розповіла, як весілля своїм хлопцям і дівчатам організовувала. Їх аж п’ять вже справила. Хоч і з кредитів, як каже, не вилазила. Було й таке у 90-их роках, що здала дві корови колгоспних (на зарплату забрала), аби весілля зробити. Багато мільйонів тоді взяла за них. Ще й пішки з Затурців додому з клунком тих грошей ішла. Хвилювалася дуже, але все обійшлося. З усмішкою тепер пригадує, що за весільну сукенку для дочки тоді заплатила 15 мільйонів карбованців.

Озираючись в минуле, Надія Іванівна дивується, скільки випробувань на своїх плечах винесла. Витерпіла, бо було ради кого. І нині любить повторювати: «Ще б трохи пожити – дітям послужити». А у самої енергії та бойового настрою – однозначно не на один десяток літ. Бо не перестає і далі турбуватися за своїх чад. То, дивись, радо ділиться новиною, що аж три внучки до першого класу поведе з нового навчального року. А ще ж документи на землю дітям треба обов’язково оформити… Одним словом, планів – хоч відбавляй.

Тож до 100 років при доброму здоров’ї і хай усі побажання рідних вам людей, шановна ювілярко, неодмінно здійсняться.

Людмила МЕЛЬНИЧУК

Фото з сімейного архіву Надії Міщук