«Люди всі ж однакові. У Бога нема ні гірших, ні кращих», – уродженець Холопич

Василь Гутий розповів власну історію життя.

Василя Гутого, який родом з Холопич, запросив розповісти власну історію його соратник з чорнобильської спілки Федір Рузак, пише Волинська газета.

Василь Михайлович коротко оповідає про батька, якого до лав червоної армії забрали з території Польщі, звідки він родом, вже в передостанньому році війни. Його прабатьківщиною стало село Кульно понад річкою Сян. Наш співрозмовник відвідав цю дорогу його серцю землю, вклонився праху діда, котрий похований на місцевому кладовищі. Подивувало, що польські могили добре доглянуті, а могили українців у вкрай занедбаному стані.

«Люди всі ж однакові. У Бога нема ні гірших, ні кращих. Чому забуваємо одну з найперших заповідей Нашого Спасителя – Ісуса Христа: полюби ближнього, як самого себе. То хіба Син Божий може нас любити та весь світ після цього», – розповідає чоловік.

 Під час німецької окупації в цій місцевості розташовувався патронний завод, на якому працювали місцеві, у їх числі і Михайло Гутий, якого одного дня німці арештували ще з кількома працівниками. Тепер син припускає, що, напевно, допустили якийсь брак у роботі. Зумисне чи випадково, сказати важко.

Винуватців поліцаї мали доставити в комендатуру. На щастя, шлях підводі перетнули партизани. Місцевий поліцай розв’язав арештантам руки і вони втекли. За це поплатився дід Матвій, якого за синову провину запроторили в концтабір. Повернувся він додому в 1945, після звільнення червоною армією. Важив 46 кілограмів. Згодом дід з сім’єю під час сумнозвісної операції «Вісла» опинився у Холопичах. Тож до нового місця поселення після війни повернувся і Василів батько, де найшов суджену і звів сімейне гніздечко. Односельці знали Михайла Гутого як людину майстрову. Міг і хату допомогти звести, і гарну грубку змурувати, яка зігрівала людей у прохолодну днину. Його дружина Лідія Степанівна працювала в місцевому колгоспі. То буряки цукрові ростила, то свиней доглядала.

Через роки Василя Михайловича, який пройшов уже немало важких, іноді навіть і вкрай небезпечних життєвих доріг, жителі Холопич обирають головою місцевої сільської ради. За три роки, які він був на чолі громади, у селі на 2 гектарах заклали парк, в якому висадили сотню дерев: сосну, ялину, дуб канадський. До посадки, окрім дорослого населення, залучили й дітей.

Молоде покоління має долучатися до світу прекрасного, що оточує нас повсякденно. У будинку культури за кошти місцевого бюджету поміняли вікна та двері, на що витратили 100 тисяч гривень. З ініціативи очільника громади місцеві любителі спорту отримали прекрасну тренажерну залу.

«За свою коротку каденцію я старався згуртувати людей, робити для них щось приємне, – пригадує Василь Михайлович. – На православне свято Покрови, коли відзначається і День захисника України, збирав учасників АТО. Поспілкувалися, посмакували кулішем. Не менш тепло у річницю аварії на ЧАЕС пройшла зустріч з учасниками ліквідації. Зібралося дев’ять осіб, кожному вручив іменні годинники, придбані за власні кошти. Ми регулярно збирали продукти, які відправляли на фронт для воїнів ЗСУ. Люди приносили не тільки городину, а й сало та консервацію. Розуміли, що домашній харч для наших захисників як бальзам на душу».

Окрім суто господарських питань, очільник громади неабиякий інтерес проявляв і до нещодавньої історії рідного села. Він і розповів ще один факт з минулого. У селі упівці вбили якогось чиновника районного рівня. Другого дня село опинилося в оточенні кадебістів. Ці нишпорки зробили мерву в кожній оселі, але все завершилося нульовим результатом. «Лісові хлопці» як у воду канули. Чекістська операція провалилася повністю. Схованку українських патріотів виявили згодом. Вона була добре продумана і замаскована. Знаходилася на могилках. На вході стояв хрест, який нахилявся, коли ляда піднімалася та треба було зайти в схрон, який починався з могили, і ставав на місце при її закритті. Це красномовне свідчення того, що в лавах борців за самостійну Україну знаходилися не вовкулаки, як їх малювала радянська пропаганда, якою досі послуговується путінська шовіністична Росія, а мудрі та талановиті люди.

«Я ходив і дивився, де той хрест стоїть, його мені показали люди, – чуємо гордість у словах Василя Михайловича. – Усе, звичайно, засипано, але залізний хрест, як символ нескореності українського духу, стоїть і досі».

– Можливо, розкажете ще якийсь цікавий випадок з власного життя?

«У селі Журавець, яке належало до нашої сільської ради, одній жінці виповнилося сто років. Її приїхали привітати депутат обласної ради Михайло Скопюк, може знаєте його, він добрий мій знайомий, представники районної ланки. Довгожителькою зацікавилися і місцеві журналісти. Прибули і діти, і внуки, і правнуки, які накрили гарний стіл для ювілярки. Попри свій вік, вона має добру пам’ять, яка закарбувала багато цікавих подій давно минулих літ.  Не відмовилася найповажніша жінка Журавця і від чарки вина, коли підняли тост за її здоров’я. Не забула мені повідати, що за молоду навіть зустрічалася з моїм дідом.

Після середньої школи Василь почав опановувати фах електрика. Як і переважна більшість юнаків, виконав свій священний обов’язок. Службу проходив у російській Рязані в десантному училищі. Перед звільненням у запас в частину приїхали представники міліцейського відомства і агітували йти на роботу в саму столицю союзу. Мама наказала за всяку ціну вертатися додому. Так і зробив. У міліцію все-таки влаштувався, але в Луцьку, звідки послали на курси у Київ. У травні 1986 року курсанти вже готувалися до випуску. Та на перепоні стала квітнева трагедія у Чорнобилі. Ліквідовувати її страшні та руйнівні наслідки довелося і майбутнім солдатам правопорядку. За три дні Василь Гутий отримав 26 рентгенів. Нині він член правління Волинської обласної  Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль», яку очолює Федір Рузак.

«З роками нас стає все менше, – скрушно зітхає ліквідатор. – Радіація дається взнаки. Та поки що належного пошанування від влади не маємо. Уже 16 років стою на квартирній черзі в Луцькій міськраді, а коли матиму житло, досі точно не знаю».

Надіємося, що на це питання найближчим часом відповідь дадуть працівники відповідних служб самоврядного органу міста.

Володимир ПРИХОДЬКО

Сергій ЦЮРИЦЬ