Щастя та драма меценатки Галшки Гулевичівни, яка, ймовірно, народилася у Затурцях

Ім'я Галшка у XV-XVII столтті писалося як Галшка, Галъшка, Галшъка, Гальшка. В автографі самої меценатки – Halska/Гальшка. Цей автограф зберігався в музеї церковно-археологічного товариства при Київській духовній академії.

У XIV-XVII столітті батьківське прізвище в Україні вживалося у формі сучасного по–батькові: Гулевич – Гулевичівна, Лозко – Лозчанка. Вийшовши заміж за чоловіка, жінка приймала його ім'я і прізвище у присвійній формі. Наприклад, Ян і Петро Потії називають Галшку так: «по первому мужу Криштофоровая Потиєва, а по второму – Стефановая Лозчина». Багато дослідників, які не знали цієї традиції, часто плутали імена й титули, називаючи Галшку «Анною Степанівною Гулевичовою, ловчиною і маршалковою Мозирською». Якщо не знати, що замок в Рожеві належав Лозкам і зокрема, Галшці, можна було б і не впізнати в ньому відому меценатку. Про це пише 5 канал за матеріалами ресурсів gulevich.net та povaha.org.ua.

РОДИНА МЕЦЕНАТІВ І ЗАХИСНИКІВ ПРАВОСЛАВ'Я

Тож правильним її ім'ям і повним титулом є: Галшка Василівна Гулевичівна, Степанова Лозчина маршалкова Мозирська. Народилася, ймовірно, в селі Затурці (нині Локачинського району Волинської області) 18 грудня 1575 року. 

Дід Галшки, Феодосій Гулевич, жив у І половині XVI століття і був Луцьким єпископом. Овдовівши, пішов у чеці і отримав єпископський сан. У Феодора було п'ять синів, найбагтшим із яких був Василь, він займав і найвищі громадські посади. У 1570-му він одружився з Наталкою Патрикеївною, яка стала матір'ю Андрія, Михайла, Бенедикта, Галшки й Ганни.

Ганна була дружиною князя Юрія Пузини, братчика Луцького Братства. Його прізвище стоїть під протестом Волинських шляхтичів проти утисків православних католиками.

Батько Галшки, в 1570 року придбав село Затурці, з якого мав великі прибутки. Одночасно він купив села Несвіч і Торчин. В дитинстві Галшка також часто бувала в Воютині, де жили її родичі (нині – Луцький район).

Ганна Гулевичівна (племінниця Галшки – не плутати з сестрою) була заміжня за рідним братом Степана Лозки – Лавріном Лозкою і жила на Київщині. Ганна Гулевичівна–Лозчина жертвувала на школи та монастирі в Києві, про що є «Випис із книг гродських воєводства Київського 3 червня 1629 року про пожертвування Ганною Гулевичівною Лавріновою Лозкиною Кирилівському монастирю плацу в Києві». Овдовівши, в другому шлюбі була за Ярошем Кирдеєм-Козинським.

Про освіту Галшки немає документальних свідчень. Зберігся автограф меценатки польською і українською мовами: «Галшка Гулевичовна Стефанова Лозчина Маршалкова Мозирська рукою власною» – написаний каліграфічно, тож писати їй доводилось часто. До того ж її знайомство і співпраця з видатними науковцями – Мелетієм Смотрицьким, Ісаєю Копинським, Петром Сагайдачним – свідчить про високий рівень її освіти.

Красномовним є свідчення Павла Алепського про освіченість українських жінок того часу:  «Усі вони вміють читати, знають філософію, логіку і пишуть на різні теми». А дівчата-сироти, яких віддавали в монастирі, проходили курс наук близький до курсу Київської академії. Крім того, митрополит Іпатій Потій, майбутній свекор Галшки, ініціатор унії в Україні, докоряв православним, що їхні жінки втручаються у справи церкви: »Не тільки ви, але і жонки ваші церковними справують!».

ПЕРШЕ ЗАГАРТУВАННЯ ВОЛІ

У 18 років Галшка вийшла заміж за Христофора Потія, сина Брестського каштеляна Адама Львовича Потія, уніатського митрополита Іпатія. Подружжя жило в маєтку Несвіч, подарованому як посаг батьком нареченої. Крім маєтку, в посагу Галшки було «1000 коп грошей литовської лічби готовими пензьми, а 1000 коп грошей також литовської лічби речми рухомими, що все сповна, тобто 5000 злотих польських передано як придане Христофору Потію», які в разі його смерті мали повернутися Галшці.

У шлюбі Галшка народила дочку Катерину. Відомо, що 13 березня 1615 р. Ян і Петро Потії (брати Христофора), які були опікунами неповнолітньої Катерини і мали вирішувати справу її одруження, висловили письмовий протест до Галшки. Адже вона, овдовівши, ігнорувала всі намагання родичів по лінії чоловіка втручатися в її сімейні справи.

Навіть у судовому порядку Потії нічого не могли вдіяти – Катерина вийшла заміж за власним вибором. Галшка зуміла відстояти доньку та її вибір нареченого. Це було її перемогою.

ПІШЛА ВДОВИЦЯ ЗА ВДІВЦЯ

В 1606 р. Галшка вже була в другому шлюбі – зі Стефаном Лозком. Рід Лозків відомий із кін. ХV ст. Жив переважно на Київщині, і походив із білоруського боярства. Найстарший із них, Федір Лоза, мав немалий вплив у землі Київській. За жоною отримав у придане землі за Дніпром і став дідичем Рожева. Його син Борис «ходив послом від короля Александра до орди з подарунками; там його цар в орді велів скарати на горло і посадив у вежу, де той просидів 7 років, а коли до короля вирвався, то був ледве живий 5 тижнів і вмер».

Борис Лоза помер 1507 р., залишивши трьох синів, зокрема Яська, якому дісталися замлі на Київщині, зокрема Рожев, де він побудував замок. Ясько Лоза теж мав трьох синів, серед яких Василь – батько Степана Лозка, чоловіка Галшки Гулевичівни. Галшка вийшла за Степана, коли їй було близько 30 років. Степан був ще старшим. Для них обох цей шлюб був другим.

Від Яська Василь успадкував значну частину земель, які передав Степану. Василеві Лозку належали Рожев, Пуково, частина села Батиєва та інші маєтки. Син Василя Лаврін, дворянин Його Королівської Милості, підчаший Київський, був чоловіком Ганни Гулевичівни, племінниці Галшки.

Вважається, що Степан Лозка був уніатом. Але він опікувався Межигірським монастирем і був записаний у Межигірському пом'янику. Остання згадка про нього як про живу людину – 9 жовтня 1617 рік,  а перші свідчення про смерть – 3 березня 1618 рік. Межигірський монастир був оплотом православного козацтва, очолюваного гетьманом Сагайдачним. Тож не міг би уніат опікуватися православним монастирем і поминатися в ньому.

Невідомо точно, який герб мав Степан Лозка, але в Гербовнику Польському є герб типовий для кількох родин польської й української шляхти, серед яких – і Losky, вихідці з Варшавської землі. Цей герб має назву «Бродзіц» і ним користувалися ще 15 родів.

ГАЛЬШКА ГУЛЕВИЧІВНА – «МАТІР» КИЇВСЬКОГО БРАТСТВА

Вийшовши заміж за Степана Лозка, Галшка переїхала до Києва. Молодій дружині він подарував будинок і землю на Подолі (зберігся донині, на вул. Григорія Сковороди і входить до комплексу Києво-Могилянської академії). Саме цей дім Галшка вирішила подарувати Київському братству – для шкільного навчання шляхетських і міщанських дітей.

Будинок Галшки (Києво-Могилянка): початок 1990-х і 2015 рік Музей Києво-Могилянської академії

Братства не були виключно церковними організаціями. Вони вносили в науку й культуру потужний світський струмінь і були ударом по монополії церкови й духовенства на заняття інтелектуальною працею. Основну увагу звертали на освіту й національне виховання, тому й найпершою турботою братств були друкарні, школи і шпиталі.

Перші документальні звістки про Київське Богоявленське Братство датуються 1615 р. Та є припущення, що з ІІ пол. ХVІ ст. існувала попередниця Київської братської школи, розквіт якої припав на 1589 р. Попередня школа проіснувала до пожежі 1614 р.

14 жовтня 1615 р. Галшка Гулевичівна з дозволу чоловіка подарувала Київському братству подільський дім і подвір'я, а ще пожертвувала 10 000 злотих на створення в ньому школи, готелю, шпиталю та православного монастиря. Якщо рахувати цю дату як початок Київської академії, то слід додати 10 днів (до юліанського календаря) – і вийде 24 жовтня за сучасним стилем.

Враховуючи важкі політичні умови, коли більшість української шляхти переходила до унії, Галшка записує у своїй дарчій імена людей, на яких покладає надії і впевненість, що вони не зрадять. Митрополиту Ісаї Копинському вона довіряє влаштувати школу з її фундації. Щоб угода не порушувалась, Галшка уточнює:  «...Особливо застерігаю, що якби (від чого, Боже борони!) утисками чи несправедливим судом вище іменовані ченці і християни витіснені були із тої фундації, мною пожертвуваної, а також якби хтось, якимось чином захотів заволодіти тою фундацією і всім, що б не було там побудоване, то той двір і земля цілком повинні бути повернені моєму Дому і перейти до моїх нащадків, по якій би лінії вони не походили».

Галшка заповідає своїм нащадкам опікуватися її фундацією і, за необхідністю, самим надавати свою землю для українських навчальних закладів, – а запис її має бути дотриманим і збереженим «на вічні часи».

Перше зібрання оновленого братства відбулося 9 грудня (за юліанським календарем) – в іменини Галшки. Цей день став святом Братства. За новим стилем день заснування Київського Братства припадає на 19 грудня (1615 року різниця в календарях після реформи 1582 року становила 10 днів).

Запрошений Галшкою на посаду ректора митрополит Ісая Копинськй мусив виїздити на влаштування Густинського і Ладинського монастирів під Прилуками, що належали Михайлу Вишневецькому. Тут він перебував майже 15 років. Після нього був настоятелем школи і Воскресенської церкви Іов Борецький. Потім ще кілька ректорів. Пізніше посада ректора поєднувалася зі званням митрополита або ігумена. Але вчителі школи могли бути цивільними.

ПЕТРО МОГИЛА ВСЕ ЖИТТЯ КОНФЛІКТУВАВ ІЗ СИНОМ ГАЛШКИ

В 1632 рці в Галшчин двір прийшли нові господарі.

Петро Могила був вибраний на звання «старшого брата, опікуна і фундатора» 11 березня 1631 року У грудні 1631 року Богоявленські братчики «просили» свого «старшого брата, щоб він заведену ним школу і вчителів, що при ній знаходились, перевів до Братського монастиря і заснував її тут, як при ставропігії патріарха костянтинопольського і місці, зручнішому для виховання учнів. І в наступний день Петро Могила оголосив свою згоду заснувати тут своїм коштом школи, з тим, щоб йому бути довічним опікуном».

В новому уписі братства першим стоїть ім'я Петра Могили, хоча цього ніяк не могло бути, вважають дослідники. Дехто виправдовує це тим, що нібито братчики залишали числі сторінки попереду, щоб хтось із видатних осіб міг вписатися вище.

30 квітня (за ст. ст. 20 числа) помер король Жигимонт ІІІ у Варшаві. У Варшаві зібрався виборчий сейм, щоб обрати нового короля. Поїхав і Петро Могила з Ісаєю Трофимовичем та іншими прибічниками. Там вінпробув цілий рік і був обраний своєю ж братією на митрополита.

Повернувшись до Києва, він вивіз колишнього митрополита Ісаю Копинського з Михайлівського монастиря до Печерської лаври, а потім до Мгарського Лубенського монастиря. Та князь Єремія Вишневецький не хотів тримати біля себе літнього Ісаю і слухати дорікання за зраду православної віри. Князь передав свої монастирі Петру Могилі, якому був родичем по лінії своєї матері Раїни Могилянки. Ісаєві лишилися тільки звання архиєпископа Сіверського та ігумена Михайлівського. Він поїхав на Полісся, прагнучи повернути собі Михайлівський монастир. Писав королю Владиславу, подавав до суду – та марно. А 1640 р. він помер.

Прижиттєвого портрету Ісаї Копинського, на жаль, не збереглось.

Невідомо, як поставилися нащадки Галшки і Степана Лозок до захоплення школи їхніми політичними противниками. Але Петро Могила все життя конфліктував із Михайлом Лозком. Причини неприязні невідомі.

Могилянці за підтримки короля взяли гору і навіть залишили ім'я свого натхненника в назві школи, що пізніше стала академією. Петро Могила вніс у викладання колегії латинізацію й схоластику, хотів спрямувати навчання за єзуїтськими зразками.

Ніхто за життя Могили не називав колегію «Могилянською» – ні у Варшаві, ні у Москві. Це сталося за більш ніж 20 років по його смерті. Вперше така назва згадується в грамоті короля Михаїла Корибута Вишневецького (внучатого племінника Могили) в 1670 р.: «Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити помянуту Києво–Могилянську колегію і в ній школи».

Про Галшку в цей час відомо мало. Чи були якісь дії з її боку, коли школа перейшла в чужі руки, невідомо. Після смерті Степана (1618 р.) у Києві їй допомагав Лаврін Лозко, найближчий родич Степана. Згодом вона переїхала у свій замок у Рожеві, але сталося те, що змусило її повернутися на Волинь, до родичів.

ТРАГЕДІЯ У РОЖЕВІ

Рожев – містечко у Макарівському р-ні на Київщині. З кінця ХV ст., скільки сягають документи, першими дідичами Рожева були Лозки. Саме з Рожевом пов'язана одна з найдраматичніших подій у житті Галшки Гулевичівни. Сюди вона приїхала жити у 1618 р.

А за кілька місяців подала скаргу до Київського суду:

«Ярош Сума, полковник людей свавільних, під виглядом походу на Москву по службі королевичу, зібравши чималий полк людей і піднявши свій прапор, переходячи повз тутешні місця, села й волості шляхетські та духовні, неприятельськи пустошив і плюндрував 12 серпня 1618 року в неділю, пославши вперед кілька своїх людей в Рожев, наказав їм переконувати управляючого маєтком Валеріана Хрушлинського, а також міщан, щоб вони дали квартири його загонові, або який–небудь подарунок. Перш ніж переговори закінчилися, сам Ярош зі своїм полком, наблизився до містечка і, не зважаючи на опір, взяв його приступом. Причому всупереч праву посполитому, пограбували маєтки шляхетські і нічого не оглядаючись, людей підданих тамошніх, до оброни не готових, тирансько і немилосердно стріляли, били, сікли, на смерть убивали, а втікачів з місця у ріці Здвижені, так мужчин, яко і білих голов (жінок) і малих діток багато і без ліку потопили; потім маєтності їхні всілякі: коні, бидло, вівці, свині, в домі і на полі будучі, також речі рухомі: сукмани і хусти мужскі і білоголовські, пенязі готові і всілякі інші побрали і полупили. Надто і в замочок впадши, оний зо всією маєтністю пані маршалкової забрали і там чоловіка кілька на смерть забили: стрільби їх милості маршалкової: мушкетниць 6, гаковниць 5, мушкетов 40, пороху каменей 8, олову каменей 4, коштувало тоє все 500 злотих польських, то все побравши і полупивши, на майдані, на місце зволочивши, межи себе розшврпали; дім її милості (пані маршалкової) шляхетськії, правом посполитим обварований, смертію забитих окровавили, і все тоє місто спустошили, сплюндровали і в нівеч обернули; так що вже ніяк напрвитись не може. А при тім сплюндровано міста Рожова тамошніх душ невинних насмерть забито: Федоренка, Васка, Отрешона Рейка, Винника, Кузьминих синов двох, Самсона возного, Яна Миколаєвського. У воді утікаючі потонули: Белко Павлдович, Грабаров син, дівчинка малая, поранені: Войтов, тамошнему ухо правоє стято, Федорові руку оттято, Харькові руку утято, Федька Шевця окруне поранено, Данила Марарця поранене шкідливо...».

Після цих подій Галшка переїхала до Луцька. Там із родичами й однодумцями продовжила справу просвіти. Галшка також брала активну участь у діяльності Луцького братства.

МЕЦЕНАТКА ОПІКУВАЛАСЯ ЛУЦЬКИМ БРАТСТВОМ

Серед братчиків були представники роду Гулевичів. Зокрема Семен Гулевич-Воютинський. Він був і серед волинських дворян, які 1619 р. зобов'язалися охороняти і захищати Луцьке братство. Він же 1636 р. заснував «общежительний» монастир в селі Білий Сток, де впровадив читання богослов'я і навчання дітей українською мовою, а також латини й граматики, синтаксису й поетики.

Серед Братчиків Луцького братства була й мати гетьмана Мазепи – Марія.

Активність православних братчиків викликала протести Луцького уніатського єпископа. 26 серпня 1620 р. король заборонив луцьким ремісникам будуватися, та попри це, був побудований кам'яний будинок, у якому навчали школярів. При братстві була заснована й друкарня, а видавництво книжок стало складовою частиною діяльності.

За 10 років існування братства тут була вже зібрана значна бібліотека – чимало нот, 4 слов'янські граматики, граматики грецькі, латинські, польські, богословська література. За 1627–1676 рр. бібліотека Братської школи включала 60 рукописних і друкованих книг «за гроші брацкіє куплених» або подарованих чи заповіданих братчиками.

В Луцькій братській школі викладалися поетика, історія, основи філософії, «сім вільних мистецтв», арифметика, геометрія, астрономія, музика. Як і в Київській колегії, тут навчалися діти всіх станів.

Конкуренція між учнями єзуїтських шкіл і учнями братськими часто переходила у відверту ворожнечу, а то й бійки. 8 жовтня 1627 році Луцьке братство поскаржилося на студентів єзуїтської школи, які напали на братську школу, побили учнів, порвали книжки. Причиною була заздрість єзуїтів через успіхи братської школи. Єзуїти хотіли переманити одного з кращих братських півчих Івана «дишканчисту». Але намовляння не допомогли, що і призвело до агресії.

На поч. ХVІІІ ст. Луцьке братство занепало. Бракувало братчиків, запанувала польська мова, майно загарбали католики, церкву захопили василіани. В 1803 р. церква згоріла.

ГАЛШКА І ЇЇ НАЩАДКИ

Михайло, син Галшки і Степана, про якого відомо найбільше, не залишив нащадків. У духовному заповіті Галшка згадує лише його, заповідаючи поховати її й розпорядитися тоді вже нечисленним майном.

Вона могла мати й інших дітей, адже її другий шлюб тривав понад 11 років. У заповіті вона називає Михайла не єдиним сином, а «наймиліший син мій урожонний Єго Милость пан Михал Лозка». Цікаво, що про доньку Катерину в заповіті ні слова. Коли народився Михайло, невідомо, але в 1613 році він згадувався в документах як неповнолітній.

Польські джерела називають чотирьох спільних дітей Галшки і Степана Лозок: «Стефан Лозка з Галшкою з Гулевичів зоставив синів: Йозефа, маршалка Мозирського, дідича Ставищ, одруженого з Елжбетою Рейовною; Міхала, дідича Рожова, який двічі женився, 1–ше з Софією Кашовською, 2–ге з Варварою Юдицькою; і дочок Регіну за Філіпом Єльцем і Анастасію за Міхалом Холоневським». Про Катерину, дочку Галшки від першого шлюбу, знову не йдеться.

Про те, що Галшка народила і Йосипа, свідчить запис про її відвідини сина і невістки: «...у її милості пані Йозефової Лозчиной, маршалковой Мозирської, приїхала там же іменованая пані Стефановая Лозчиная». Це пояснює, чому обидві жінки називаються маршалковими Мозирськими. Посада маршалка була спадковою, тож закономірно, що син успадкував її від батька, або й виконував обов'язки маршалка під час хвороби останнього.

Йосип Лозка був православним. Його підпис стоїть під актом обрання на Києво-Печерську архімандрію Захарії Копистенського, а це свідчить, що він не був католиком.

А от Михайло був католиком, й обидві дружини його були католичками. Він не примножував майно, а витратив лише те, що отримав у спадок від батьків. Посад не займав. У 1640-муін продав спадкові маєтності: місто Рожев, Михайлів замок із фільварками і два села.

Духовний заповіт Михайла складено польською. Тіло своє він просив поховати в Юр'ївському костьолі біля першої дружини Софії, а потім, коли в Мозирі буде побудовано Бернардинський костел, їхні обидва тіла мали перенести туди. На побудову костьолу Михайло зі дружиною Варварою дали 2000 злотих і пообіцли значний щорічний доход з маєтку Юр'ївського. Заповіт написано 22 березня 1648 року – а за тиждень Михайло помер.

Галшка Гулевичівна доживала віку в Луцьку – опікувалася місцевим братським монастирем, якому заповіла залишок усіх своїх коштів – «де тіло моє відпочинок і душа рятунок до прощення гарячими молитвами мати маєт».  Історики кажуть, до кінця свого життя Галшка жодного разу не згадала свого щедрого дарунка, який 1615 року отримав від неї Київ.