Якби ж зустрітись з мамою, щоб хоч трошки поговорити… БЛОГ

Петро закохався в Наталку. Вона відповіла взаємністю. Йому - лише 19, їй – 18. Ще такими щасливими вони не були ніколи. Обом тоді здавалось, що весь світ сплетений із ніжності й любові.

Якнайшвидше одружитись – одна і та ж думка не давала спокою… Батьки, правда, натякали, що не варто поспішати. Але закоханим було байдуже! Вони хочуть бути разом – і крапка. Вже й запрошення на весілля розіслали. Чекають-не дочекаються тих неповторних урочистих митей, заздалегідь вимальовуючи їх в своїй уяві .

«Весілля не буде…», - почули невдовзі усі, хто мав бути присутнім на радісній церемонії. Запрошені почувалися збентеженими, тому намагалися вгадати причину того, що сталося.

«Посварилися», – коротко і просто пояснювали батьки.

Душевні рани Петра потрохи стали гоїтись саме тоді, коли зустрів Павлину. Але любовна історія дуже швидко закінчилась, так як невдовзі він застав дівчину в обіймах іншого. Зневірений, розчарований Петро через певний час, неочікувано для самого себе, повертається до своєї Наталки.

Обоє, здається, зрозуміли наскільки безглуздими та несуттєвими були всі їхні суперечки. А незабаром і весілля довгоочікуване справили. Жили молодята в ошатній оселі, подарованій батьками нареченого, синочок невдовзі народився. Все у них було, окрім головного – довіри, взаєморозуміння.

Шлюб Петра і Наталки, підточений взаємними звинуваченнями та безкінечними докорами, протримався всього 4 роки. …Павлина зустріла Петра на своєму порозі уже не сама – з двома синочками від попередніх шлюбів. Полюбив Петро цих діток, ставився до них, як і до свого рідного Дмитрика.

З часом, правда, все частіше Павлина, чомусь, почала заводити мову про те, що варто би чоловікові провести аналіз ДНК-тест на батьківство. Почуте шокувало Петра, боляче розриваючи на дві частини. Одна з них говорила, що все це – нісенітниця. З іншого боку, Петрові не давала спокою думка, що Павлина з Наталкою раніше були найкращими подругами. Саме це насторожувало і заставляло замислитись. Одним словом, все, про що говорила Павлина, виявилось правдою…

Біль, розпач, порожнеча в душі… Як? Чому? Його Дмитрик… Його… І тільки його!!! Хотілося кричати, заявити всім і кожному, що це його кровиночка. Бо для себе нічого доводити йому не треба…І ніякій експертизі він не дозволить змінити ставлення до сина. А Дмитрик, як і раніше, почувався улюбленим дитям, внуком і правнуком.

Бабуся з дідусем – батьки Петра, зі школи його забирали, так як мама Наталя працювала допізна офіціанткою у кафе. Прадідусь допомагав з виконанням домашніх завдань. Прабабуся також не обділяла увагою правнучка. Комфортно і затишно було Дмитрику у його великій родині, яка проживала у двоповерховому будинку, що знаходиться в райцентрі.

Невдовзі ця родина ще збільшилась: у Петра і Павлини народилась донечка. Троє хлопчиків любили Христинку, грались з нею, навіть конкурували один з одним, виборюючи право якнайдовше погойдати сестричку в колисці. Кожного дня, пізно ввечері, приїжджала Наталка по свого Дмитрика. А він в свою чергу, добре знав, що взавтра, по за-кінченню уроків, знову піде гуляти з татусем, бавитиметься зі своїми братиками і сестричкою, ласуватиме бабусиними пиріжками, вчитиме уроки з дідусем…

Сьогодні Наталка попередила Дмитрика про те, що він буде ночувати в тата, так як в неї сесія і вже з самого ранку їй слід виїжджати в дорогу. Син погодився без вагань. В той день Наталці було важкувато організуватись до поїздки – як завжди, допізна на роботі. Але тішило те, що вправно керувала авто. Отож була певна, що все буде гаразд і вона обов’язково встигне вчасно з’явитись в університеті.

Не встигла… Ожеледиця…Аварія… Реанімація…Порожнеча… Дмитрик не міг зрозуміти, чому так довго немає мами. Оточений увагою та любов’ю рідних, він продовжував чекати неньку з дня на день, з хвилини на хвилину…

Згодом дізнався від бабусі, що «його мама на небесах». Відтоді хлопчик спілкувався з рідненькою через молитву, якої навчила прабабуся Марія. Всім своїм дитячим розумом Дмитрик намагався зрозуміти, чому мама вирішила бути… десь, а не поруч з ним…Як на те ще й у школі однокласник зверхньо заявив: «Петро – не твій тато». На що Дмитрик ствердно і з усією силою в голосі відповів: «То мій тато!!! МІЙ!!!» Це підтвердили і вдома.

Тоді хлопчик заспокоївся і пообіцяв рідним ніколи більше не слухати подібних дурниць. Петро знав, хто є батьком Дмитрика. Наталка колись зізналася. Після того, як її не стало, між чоловіками відбулася зустріч. «Я знаю, що то мій син. Чим зможу – допомагатиму. Але він звик до тебе…», - казав Петрові біологічний тато Дмитрика. А далі розпочалась довга, виснажлива боротьба між батьками Наталки та родиною Петра за усиновлення Дмитрика.

Багато факторів зіграло Петрові «на руку». Це і умови проживання – дідусь з бабусею по маминій лінії жили в селі, де була неповна середня школа. До того ж хвороби в обох серйозно заявляли про себе…Відсутність постійного місця роботи дідуся, який на даний момент ще й був позбавленим прав за керування автомобілем в нетверезому стані… А, проживаючи з татом, Дмитрик був забезпечений усім: і матеріально, і відмінними умовами проживання, й турботою та піклуванням про нього. Все це взяла до уваги служба у справах дітей, розглядаючи документи на усиновлення…

Якось, вийшовши з церкви, Дмитрик промовив до тата: «Я би так хотів зустрітись з мамою, щоб хоч трішки поговорити з нею! Того дня до могили неньки він приніс листівку з вклеєним сердечком, яку виготовив разом із Павлиною. Можливо колись – пізніше - Дмитрик взнає ще і про те, що це сердечко він подарував не лише мамі, а й рідній сестричці, яка так і не встигла з’явитися на світ…

Людмила МЕЛЬНИЧУК