Історія Руслана Шевчука: із військовика у волонтери

30 Жовтня 2017, 10:00
Руслан Шевчук 2184
Руслан Шевчук

Демобілізований боєць АТО Руслан Шевчук із села Дорогиничі Локачинського району повернувся із зони бойових дій наприкінці минулого літа. Він донині підтримує зв’язок із побратимами та мешканцями окупованих територій, які допомагають нашим солдатам.

На фронт у складі 56-ї окремої мотопіхотної бригади, що дислокується в околицях Маріуполя, чоловік потрапив улітку 2015-го. У званні старшого сержанта він виконував обов’язки заступника командира з озброєння, командира гармати, а також був водієм – автомобілем КрАЗ підвозив боєприпаси.

Коли запитав Руслана, як часто йому доводилося бувати безпосередньо в епіцентрі протистоянь, він усміхнувся. А після довгої паузи замислено сказав: «Та ми з тих епіцентрів не вибиралися…». Протягом ночі солдати кілька разів переїжджали з місця на місце. Бувало, що й блукали. Адже для того, щоб себе не видати, завжди їздили без світла. Постійні рейси під обстрілами на вщерть забитій боєприпасами вантажівці стали звичними. На волосині від смерті він був, коли разом із побратимами, міняючи дислокацію, втрапив прямісінько до рук противника. Тривожно чоловік пригадує і той випадок, коли своїм КрАЗом наткнувся на міну, що вибухнула. Утім Руслан не любить про це розповідати. Мовляв, на війні місця для страху просто не залишається, адже у тебе є завдання захистити свою Батьківщину.

Фото із сімейного альбому Руслана Шевчука
Фото із сімейного альбому Руслана Шевчука

Іще важче було взимку. Адже після ночівлі в наметі голова вкривалася інеєм. Час від часу нашим солдатам допомагали місцеві жителі. Про одну із сімей Руслан розповідає зі справжнім захопленням.

– Василя Борисовича я зустрів, коли той привіз на блокпост продукти нашим солдатам. Уявіть собі: дідусеві 70 років. Навколо війна. Не знаєш, де свій, а де чужий. Страшно не те, щоб кудись виїхати, а й щось сказати чи навіть подумати. Він же із дружиною твердо дотримується проукраїнської позиції. Підтримують наших військових харчами, перуть і ремонтують одяг, взуття. Кілька разів я зі своїми хлопцями навіть у них ночував. Одного лише боїться Борисович: що буде, якщо загарбники прорвуть нашу оборону. «Куди нам тоді дітися?» – каже. Ми йому відповідаємо: «Поїдете з нами». Хоча й знаємо, що жодного метра своєї землі окупантам не віддамо, і ця територія залишиться українською, – стверджує Руслан.

При мені він телефонує до свого луганського приятеля та цікавиться його справами. А потім, після короткого діалогу, передає слухавку мені. Неочікувано для себе почув бравий завзятий голос: ніби зі мною говорив не дідусь, а тридцятирічний вояк. Корінний луганчанин Василь Борисович розповідав, що вже три роки не може повірити своїм очам, вухам, розуму. «Як на нас міг напасти сусід? Як на повідку брехні за агресором пішли наші земляки?» – запитання, на які в нього немає відповідей. Та й витрачати час на їх пошуки тепер недоречно. Нині потрібно рятувати свою країну. Цим і займається літнє подружжя, не жаліючи сил.

А ще Руслан пригадує, як одного разу компанія хлопців, побачивши українських солдат, дякувала їм за захист і за те, що місцеві жителі можуть почуватися безпечніше.

Із фронту солдат повернувся з нагородою – під час служби йому вручили почесну відзнаку «За оборону Маріуполя». Проте і вдома він не надто відпочивав – допомагав збирати продукцію для українських бійців. Адже, як сам переконався, підтримка від тих, хто залишився вдома, для військових є дуже важливою. Із великою вдячністю чоловік згадує, як волонтери Віталій Лісецький із села Зубильне та світлої пам’яті Юрій Москалюк із Локач привозили на фронт гостинці від наших господинь.

– Юро, їдучи із хлопцями на Донбас, ні разу не оминув моєї хати. Завжди заїжджав, брав від дружини передачі, а після повернення розповідав, як там у нас  справи, – продовжує демобілізований боєць.

Наша з Русланом Олексійовичем розмова затягнулася на кілька годин. Говорили про війну, сміливість, силу духу та справжню чоловічу дружбу. А ще про те, що Україні потрібно відроджувати свою армію.

– Зі мною на фронті було багато молодих хлопців, які, не служачи у війську, відразу пішли на війну. В екстремальних умовах вони практично нічим не відрізнялися від нас, так само старанно та віддано виконували усі завдання. Але навіщо вчорашнім школярам іти під кулі? Краще б вони служили в армії, мужніли, проходили відповідний вишкіл, – підсумував Руслан Шевчук.

Віктор ТВОРОВСЬКИЙ

 

 

 

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024