Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter

Історичні факти: як війська генерала О'Рурка наступали у Локачинському районі

12:38 23.01.2018
570

Нещодавно ми вкотре відзначили свято 23-го лютого, що нині політкоректно називається День захисника Вітчизни. Згадуючи ратні звершення «славних прадідів великих» ми, передусім віддавали належне подвигу наших дідів, що захистили світ від найстрашнішої загрози в історії людства – коричневої чуми. Але не можна не згадати і інших воїнів, що захищали наш край і в інші епохи. Тому хотілося б сказати кілька слів про одну неординарну людину, доля якої перетнулася з локачинським краєм – Йосипа Корниловича О’Рурка.

Як не дивно, декому з локачан це обличчя добре знайоме. У 1983 р., група локачинських школярів, що були на екскурсії в Ленінграді, відвідали славнозвісний Ермітаж. А там, звичайно ж, ознайомились і з так званою «Галереєю героїв 1812 року». Написана вона була, за розпорядженням Миколи І, всесвітньовідомим художником Дж. Доу, котрий і зобразив портрети, так би мовити, «хрестоматійних» героїв.

Всі, передусім, відшукали портрет Дениса Давидова. Запам’ятались обличчя ще двох імпозантних генералів. Один, як пригадую – Захар Чернишов, а інший – наш герой. Тоді ми ще не знали, що він мав безпосереднє відношення ще й до Локач.

За походженням Йосип О’Рурк – справжнісінький король. Предками його були коннаутські королі Ірландії. Після поразки ірландців від військ Олівера Кромвеля у 1649 р., потомки королів Рурка і Артура змушені були рятуватись втечею, та, після тривалих поневірянь, опинились у Росії. На той час, молода імперія, активно запрошувала на службу іноземних фахівців. Передусім – військових. Одним із таких «воєнспеців» і був граф Корнеліус О’Рурк. Тут він одружився із донькою іншого свого земляка, що зробив блискучу воєнну кар’єру в Росії – фельдмаршала Лассі. У 1772 р. в подружжя народився син, котрого назвали Йосипом.

Почав він свою військову службу у 1776 р. Нехай читача не дивує такий ранній старт воєнної кар’єри. У свій час Петро І, намагаючись боротись із засиллям знаті в армії видав розумний указ – офіцерами могли стати лише особи, що тягнули солдатську лямку чи мали воєнну освіту. Та після смерті реформатор, особливо з часів Катерини ІІ, дворянство знайшло можливість обходити заборону. Своїх нащадків вони записували в полки ще до народження. Коли народжувалась дівчинка, відправлялись документи про смерть солдата від хвороби. Коли ж хлопчик, то «починав» службу. Він ріс, росли і чини. Тим більше, що у ті часи контролю за дворянством не було ніякого. Так у віці 4-х років малолітній Йосип О’Рурк «дослужився» до сержанта лейб-гвардії Кінного полку.

Та, на відміну від інших родовитих, подальшу кар’єру він став робити сам. Вже у 17-літньому віці понюхав пороху, взявши участь у російсько-шведській війні, яку закінчив драгунським капітаном. До речі, також досить показовий факт. О’Рурк покидає лейб-гвардію – полк високооплачуваних нероб з гарантованою кар’єрою, і переводиться в звичайний армійський, з яким відправляється на війну. Згодом він воює з поляками і французами, брав участь у славнозвісному швейцарському поході Суворова. Втім, на той раз йому – вже майору павлоградських гусарів, не повезло. Потрапив до полону. Після підписання перемир’я Перший консул Наполеон Бонапарт звільнив усіх полонених, шляхетно спорядивши їх у дорогу.

Та мир з французами тривав не довго. Вже у 1805 р. гармати загуркотіли знову. Попри страшний розгром чергової анти французької коаліції О’Рурк показав себе героєм. Адже нагороджується орденом Св. Георгія 4-го ступеню. А цей орден вручали лише за видатні воєнні заслуги і виняткову хоробрість. На відміну від усіх інших орденів, «по блату» його отримати було неможливо. А битва при Аустерліці принесла йому чин полковника. Нагадаємо, що це була одна з найбільших поразок російської армії за всю її історію. І те, що після такої поразки О’Рурк підвищили в чині, про щось таки говорить.

Відзначився він і в найбільшій рукопашній битві епохи наполеонівських війн – битві при Прейсіш-Ейлау у 1807 р. Того разу Наполеон був битий.

А наступного року він потрапляє на Волинь, де приступає до формування Волинського уланського полку. Як шеф полку, на його чолі, він вирушає не чергову війну з Туреччиною. Тут варто уточнити,що до 1814 р. саме шефи полків були основним командним кістяком армії. Командири полків, зазвичай, виконували роль заступників.

За запеклі бої при взятті Туртукаю О’Рурк отримує чин генерал-майора. А далі – був карколомний кидок у Сербію з загоном генерала Лідерса. Невдовзі він фактично очолив молоде сербське військо, що боролось за визволення своєї батьківщини. Далі були нові перемоги, з яких окремо треба згадати битву біля Варварина в якій турки лише вбитими втратили до тисячі чоловік. З іншої сторони було 38 загиблих російських солдатів і козаків, та 15 сербів. Згодом, родоначальник сербської династії Карагеоргій надіслав Й. О’Рурку листа в якому називав того рятівником Сербії. А у 1910 р. вдячні потомки сербських повстанців встановили пам’ятник на місці бою.

За балканські подвиги, у листопаді 1810 р., воєначальник отримав черговий, вже полководницький, орден Св.Георгія. Після підписання миру полк, разом із своїм командиром повернувся на Волинь. Однак, ненадовго. Невдовзі Наполеон напав на Росію.

Готуючись до війни, французи активізували розвідувальну роботу. Особливу увагу вони приділили Волині. У тому числі і Локачам. Ряд документів із Парижа, присвячених підготовці Наполеона до війни і самій війні люб’язно надав у наше розпорядження професор В.Ададуров. Виявляється наше містечко таки привернуло увагу великого імператора.

Його агентами виступали перш за все польські мандрівники котрі збирали відомості про розташування російських військ та їх чисельність. В Локачах тоді перебували частини 18-ї піхотної дивізії О.Г.Щербатова. Та початок війни наш герой зустрів за межами Волині. Його, на чолі того ж таки волинського уланського полку, козачих і сербських частин відправили на Південь, у розпорядження адмірала Чичагова. Той якраз носиввся з божевільною ідеєю диверсійної атаки в Боснії, звідки слід було нанести удар по французах – так званого «Далматинського плану», виконання якого планував доручити нашому героєві. Та воєнні події розвивались таким чином, що невдовзі стало не до Балкан.

Досить швидко Бонапарт опинився вже у Москві. В Україні справи розвивались для нього не настільки сприятливо. 3-а російська армія генерала Тормасова, яку Наполеон вважав «всього лиш збиранкою з тринадцяти батальйонів рекрутів яким не до снаги втримати край», відступала від кордону, за Стир і перейшла до активної оброни. Далі наполеонівські війська просунутись не змогли.

Варто зауважити, що свої завоювання Наполеон починав, як революціонер. Захопивши країну, він проводив там прогресивні реформи (достатньо зауважити, що окремі елементи «Кодексу Наполеона» в ЄС чинні донині). Та до 1812 р. він вже деградував до звичайного монарха і на нашу землю прийшов, як банальний завойовник. То ж отримав те, на що заслуговував – народну війну. На Волині його підтримала лише купка польської шляхти. Регулярна армія тим часом збиралась перейти у контрнаступ.

Французи, однак, вважали, що Тормасов не має наміру вступати в битву, аж до прибуття військ південної армії адмірала Чічагова. Через посилений контррозвідувальний режим жоден французький агент не міг пробратися далі Горохова чи Берестечка, звідки привозили досить непевні чутки. Як повідомляла розвідка, росіяни отримали поповнення, яке однак складалось з погано озброєних рекрутів. Робився висновок, що їх 43-тисячна армія небоєздатна. Тому для французів став повною несподіванкою перехід росіян через Стир та їхній наступ у Західній Волині. Прозівали вони і наближення військ Чичагова. Тільки 10 (23) вересня французький резидент в Сокалі зміг повідомити дані з Берестечка про прибуття до Дубно 20-тисячного корпусу Дунайської армії. Насправді того дня росіяни вже вели наступ на Володимир.

В перших рядах наступаючих був генерал О’Рурк, що вже керував усім авангардом Дунайської армії. Стрімко дійшовши до Маркович, його загони прогнали звідси не чисельні загони польських кавалеристів та стрільців з дивізії Косинського.

Поляки в бій вступати не стали, а поспіхом відійшли в напрямку на Павловичі. О’Рурк наказав відремонтувати пошкоджений ними міст і згодом, з основними силами авангарду, вирушив у напрямку до Павлович, а 39-й єгерський полк направив для прикриття свого лівого флангу до Черкович. Одночасно в район Локач було відправлено 3-й Уральський козачий полк.

Ось як про це доповіли Наполеону: «…Розвідка, яку було відправлено вночі у Садов (Sadow), ще вранці бачила ворожу кінноту з іншого боку Садова, і частина цієї кінноти обрала шлях на Локачі і Павловіце, де знаходився табір польських військ під командуванням генерала Косіньського. Ця розвідка повернулася, утім не визначила належним чином напряму просування і силу [ворога].

Відтоді генерал Рейньє відправив іншу розвідку на чолі з одним зі своїх ад’ютантів, аби отримати точні звіти. Цей ад’ютант помітив колону піхоти, яка поступово продовжила своє просування через Булков на Локачі, хвіст колони перебував ще у Булкові (Bulkow), тоді як її голова дала гарматний постріл по постам генерала Косіньського, який, побачивши голову ворожої колони і обмінявшись кількома гарматними пострілами з нею, відійшов з настанням ночі до Осьонтіце (Osiontice), так само як польська кіннота нового набору [відступила] через Володимр на Устилуг».

До Павлович спокійно відступити не вдалося. Довелося вступати у зустрічний бій. Тим часом 11 (24) вересня козаки 3-го Уральського козачого та Кінбурнського драгунського полків на чолі із генералом Й.О’Рурком атакували Локачі і завдали відступаючому ворогу досить серйозної поразки. Лише в полон було захоплено 2-х офіцерів та 150 солдат. Уламки зброї того часу знаходять у нас донині.

Що цікаво, дореволюційний історик М.Єпанчін, пишучи про цей бій на основі російських донесень, вказує, що поразку було завдано частинам саксонського корпусу. А у французьких донесеннях вивчених В.Ададуровим мова йдеться про поляків. Можливо, частини відступаючої армії змішались і в Локачах були ті й інші. Перемога була з присмаком гіркоти. Від полонених ОРурк дізнався про залишення Москви.

Наступного дня в Локачах з’єдналися війська Дунайської армії П.В.Чичагова і 3-ї Західної армії О.П.Тормасова. Війська Чічагова далі рушили двома колонами з Володимира на Коритницю, та з Павлович на Озютичі. Тормасов з Кисилина пішов на Ковель. Розпочалось вигнання окупантів.

В Павловичах довелося витримати ще один бій з поляками і саксонцями. До ночі тривала артилерійська дуель,що зрідка переривалась боями кавалеристів. Тим часом до О’Рурка підійшли частини корпусу генерал-лейтенанта Воїнова, за якими рухались корпуси генералів Ессена, Ланжерона і Булатова. Під покровом темноти наполеонівські війська відступили до Кисилина.

Вийшовши до Війниці О’Рурк повернув на Володимир та з наскоку брати його не наважився, дочекавшись, коли підтягнеться увесь корпус Булатова. В ході запеклого бою місто, що обороняли старі знайомі – поляки, було взяте. Поляки були відрізані від військ генерала Реньє і стали відступати до Замостя. Загнавши дивізію Косинського за Буг, О’Pурк повернув на північ. Тим часом, авангард 3-ї Обсерваційної армії під командуванням генерала Ламберта вийшов до Турійська. Саксонці та автрійці, які стояли в бойовому порядку за Турією намагались дати бій. Але після того як противник отримав інформацію про переправу через Турію загону генерала О’Рурка, ставши перед загрозою оточення, продовжив відступ.

Серйозної поразки ворогу було завдано і біля с.Ставки, яке було взяте з ходу. Основні сили стали збиратись у Любомлі. Отож Чичагов наказав О’Рурку розчитити дорогу для основних сил.

О 3:00 17 вересня Білоруський гусарський, донські козачі Грекова 4-го і Пантелеєва 2-го полки та дві гармати 15-ї кінно- артилерійської роти під командуванням Йосипа Корнійовича О’Рурка, посилені Дерптським драгунським та Кирєєва козачим полками виступили в напрямку до Радихова. Знявши пости ворога, що охороняли греблю через болото, авангард О’Рурка пішов в атаку. Гусари й козаки під покровом ночі увірвались в село де квартирував австрійський ескадрон. Несподівана атака деморалізувала ворога, було вбито 20, взято в полон 65 австрійців, лише невеликій кількості вдалось втекти до наближчого лісу. На світанку кавалеристи вийшли до Любомля, де виявили основні сили корпусів фельдмаршала Шварценберга і дивізійного генерала Реньє. Завдяки таким діям невдовзі Любомль був зайнятий без бою.

А далі відважний ірландець не давав спокою самому Бонапарту, переслідуючи того аж до Варшави. Слід згадати, що Й.К. О’Рурк брав участь і в останньому бою 1812 р. на р.Березині, де «Велика армія» Наполеона припинила своє існування. Слід зауважити, що за 1812 р. Олександр І нагороджував воїнів більш ніж скромно. Тож і наш герой за свої подвиги нічого не отримав. До речі, взявши Вільно, окрім маси полонених, він захопив 180 гармат.

У кампанію 1813 р. він воював з доданими йому кавалерійськими полками в околицях Дрездена, на р.Одері і при блокуванні фортеці Магдебург. Брав участь і в «Битві народів» під Лейпцигом, за що отримав звання генерал-лейтенанта.

Серед найбільш уславлених генералів, він був включений до свити царя на Віденському конгресі. У 1819 р. Й. О’Рурк вийшов у відставку, розпочавши життя поміщика. Востаннє повоювати йому довелось під час польського повстання 1830-1831 років. Зібравши ополчення, при активній допомозі місцевого населення, він досить швидко очистив від бунтарів Мінську губернію, в якій проживав. До речі, на Волині було все так само. За це Микола І присвоїв О’Рурку найвищий генеральський чин – генерала від кавалерії. Ні до того, ні після, такого не було. Правда, це сталось через десять років – у 1841 р. Далі, до самої смерті у 1849 р., він вів спокійне і розмірене життя.

Світ тісний. Потомки О’Рурка породичались із родиною Василя Тарновського – мецената, друга і покровителя Шевченка, Гоголя, Куліша.

На завершення,хотілось би перелічити нагороди, котрих був удостоєний Йосип Корнилович О’Рурк:

орден Св. Георгія 4 ст. і 3 ст.;

орден Св. Анни 2 ст. і 1 ст., алмази до ордена;

орден Св. Володимира 3 ст. і 2 ст.;

орден Св.Олександра Невського, алмази до ордену;

золота шабля «За хоробрість»;

золота шабля «За хоробрість» з алмазами;

Кульмський хрест (Пруссія);

Воєнний орден Меча 1 ст. (Швеція);

Воєнний орден заслуг (Гессен-Кассель);

Орден Червоного Орла 2 ст. (Пруссія).

Богдан БЕРНАДСЬКИЙ

Коментарі
25 березня
Вчора
23.03.2019
22.03.2019
21.03.2019
20.03.2019
19.03.2019
18.03.2019
17.03.2019
16.03.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин