«Приїжджай у Марковичі. Тебе обрали головою», – історія життя Петра Стасюка

04 Березня 2018, 13:03
1891

Петро Стасюк з Локач більшу частину свого життя віддав служінню людям. Працював на різних посадах, але завжди намагався знайти підхід і до простого сільського дядька, і до чиновника.

З хутірського хлопчака виріс мудрий, достойний керівник. Якими ж були шляхи-дороги, згадуємо з Петром Івановичем, – йдеться на сайті «Вісник і К».

У маленькій хатині на хуторі біля села Дорогиничі освоював свої перші життєві університети. Найпершим учителем був батько Іван Оксентійович: привчав до сільської праці, радив, як обходитися з людьми. Хоч і мріяв хлопець стати військовим, доля повернула геть в інший бік.

– Подобалася військова виправка, дисципліна. Та вдома як зачули, почали відмовляти, – пригадує Стасюк. – Річ у тому, що мама народила мене, коли їй минуло сорок років. Сестра вже була заміжня, жила окремо. А я біля батьків. От вони зажурилися, що військових ніколи вдома нема, то на старості залишаться самі.

Вступив Петро у Луцьке культосвітнє училище. Згодом працював у Зубильненському будинку культури, заодно вчив музики школярів та маленьких дітлахів у садочку. Тут і познайомився із симпатичною вихователькою Раїсою, яка незабаром стала його дружиною. Починав з комсомольської роботи і «доріс» до другого секретаря райкому партії.

Та знайшлися заздрісники, які «посприяли» тому, щоб на цю посаду обрали іншого кандидата. Внаслідок інтриг Стасюка «списали». Та правду кажуть: не було б щастя, якби нещастя не помогло. У той період Стасюка «сватають» на голову Марковичівського господарства. Розчарований в усьому чоловік навіть на збори не їде, а ввечері лунає телефонний дзвінок: «Приїжджай у Марковичі. Тебе обрали головою». Така новина була як сніг на голову. Що робити? Із чого починати? Тиждень обходив нові володіння, які тонули у багнюці. Тоді, згадавши батьківську науку та досвід, отриманий від колпитівського голови Миколи Івановича Ничипорука, у якого працював заступником, став наводити лад. Найперше взявся за тракторну бригаду, заасфальтував усе. Згодом розбудовував господарські приміщення. Непросто було знайти кошти, але він їздив, просив знайомих, стукав у всі двері, й поступово КСП «Урожай» розросталося. Люди, бачачи такі позитивні зміни, казали: «Чого нам того Стасюка раніше не прислали?»

Ця робота була до душі Петру Івановичу, тут сповна розкрився його потенціал. Напористого керівника помітило вище начальство, він отримав пропозицію очолити Локачинську райдерж­адміністрацію. Наприкінці 90-х непрості часи були в Україні, та й, зрозуміло, в районі. Встановлювалися свердловини на газовому родовищі, велася газифікація. Тримати руку на пульсі часу, шукати можливості для реформ – завдання, яке під силу не кожному. Але Стасюк мусив тримати «марку» і мусив упоратися. Почав наводити благоустрій селища. Старші люди й досі жартома називають центральну вулицю Локачів «Петрівкою», бо Петро Іванович дав завдання зрізати старі каштани, зробити газони, оновити тротуари. Багато було незадоволених, але коли реконструкція вулиці закінчилась – «ахнули». І таких епізодів багато. Щось вдалося, щось не встиг. За клопотами, поїздками час пролетів, як одна мить. На заслужений відпочинок ішов з посади голови марковичівського господарства. Колись у Локачинському районі було майже тридцять колгоспів. Від більшості лишилися лише «ріжки та ніжки». Стасюку вдалося зберегти матеріальну базу, завдяки цьому в господарство прийшов польський інвестор. Нині люди мають роботу.

А Петро Іванович на пенсії не може всидіти. І хоч літа щедро посріблили колись смолянистого чуба Петра Стасюка, але вони не мають впливу на оптимі­стичну, непосидючу вдачу. Доглядає за своїм садом, лісок посадив ще й три гектари землі обробляє! Його гордість діти – Ольга, яка трудиться вчителем у Локачинській школі, та син Андрій, який, прийшовши із зони АТО, працює у Любомльському військкоматі. Та найбільшою втіхою для дідуся є внучка Дарина – розумниця та красуня. Вона планує стати тележурналістом і навчається у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Руслана ТАТАРИН

Коментар
28/03/2024 Четвер
28.03.2024