«Італійська сеньйора з українською душею»: історія заробітчанки родом із Дорогинич. Блог

15 Червня 2018, 16:00

2959

Галина Шлапак

Зі світлини в Інтернеті на мене дивилася мила панянка з добрими-добрими очима. Тепло серця цієї сеньйори з італійського міста Урбіно я відчула на великій відстані з першого ж дня нашого знайомства.

«Я щаслива! І тим словом сказано все!» - не втомлювалась повторювати моя нова подружка при розмові.

Так я познайомилася зі щасливою людиною, яка майстерно вміє надати святковості навіть моїм звичайним сірим будням, надсилаючи щоранку вітальні листівки та щирі побажання. Я їх зберігаю всі до єдиної! Бо кожна несе в собі чергову порцію позитиву, радості, натхнення. Такою ж світлою людиною є і її чоловік – сеньйор Енціо. «Аліна» - саме так, з любов’ю промовляючи це ім’я, звертається він до дружини-українки Галини Шлапак, яка родом з Дорогинич.

Галина Шлапак

Коли я розмовляла з пані Галиною телефоном, сеньйор і собі підкидав вряди-годи якесь привітне українське слівце. Авжеж – вдалось перейняти від дружини за 14 літ спільного життя! Довгенько тоді ми балакали... Навіть, вечеряти сеньйору прийшлося пізніше, як зазвичай. Але він терпляче чекав, поки наговоряться дві українки-землячки. Ще й жартував, запрошуючи мене на вечерю. А пані Галині доводилося почергово розмовляти обома мовами, які однаково з її вуст звучали ніжно і мило. Бо така вже вона є!

«Італійська сеньйора з українською душею і вселенським серцем!» - так відгукнулась про неї на сторінці у Фейсбук подружка з міста Кропивницький Ольга Кругаль.

«Я дуже люблю Україну та обожнюю українців. Але сталося так, що у 2000 році була змушена залишити свою рідну землю і податися на заробітки. Їхала від безвиході... Серце краялось від болю невимовного, коли залишала два сини-студенти ні з ким – одних-однісіньких. Так як у своїх 39 вже залишилася вдовою. Допомоги не було від кого чекати, бо і батьків втратила досить рано: тато помер, коли мені було 15, а у 20 не стало і мами. Їдучи в Італію, я, можна сказати, їхала в нікуди...» - говорила моя співрозмовниця.

Вона просто вичавлювала з себе ці слова силоміць, з надривом у голосі... Складалося враження, що, промовляючи речення за реченням, знову проживає той стражденний період у своєму житті. І я вже не впізнавала в розмові щасливу сеньйору Аліну, яку знала раніше. В моїй уяві постала інша жінка: згорьована, безпомічна, яка, опинившись на життєвому роздоріжжі, має якось вижити і дати лад своїм дітям.

«В Італії потрапила на роботу до одного професора – мала доглядати за його батьком. Перших півроку все виглядало так, ніби я перебувала на пороховій бочці... Це був суцільний клубок нервів. Син старенького дідуся (якого я доглядала півтора року) з перших днів дав зрозуміти: «Аліна, буде не солодко, але ти мусиш робити все необхідне, доглядаючи мого батька».

Справжньою катастрофою було незнання мови! Її треба було розуміти вже з перших хвилин на італійській землі... І я записувала слова просто на руці, цілий день повторюючи, щоб краще запам’ятати, порівнювала з українським звучанням; вивчала зі слів дідуся та слухаючи телепередачі. Було важко адаптуватись, а ще за синами дуже сумувала – тому часто не просто плакала, а ридала... Моя робота була дуже важкою психологічно, але потрібно було терпіти, бо легшої не мала змоги купити», - так ділилася пережитим пані Галина.

Згодом жінка все ж таки відчула полегкість у роботі, потрохи звиклося... Та й дідусь, оцінивши старання своєї доглядальниці, полюбив її як дочку. Одного разу він сказав синові: «Змилуйся, не відпускай оцю дитину, як мене не стане!» «А я собі думала, що то простий лепет...», - згадує моя подруга.

Коли дідусь помер, Галина перейшла працювати до італійського магната. Дуже допомогло вміння куховарити. За хорошу роботу отримувала ще й щомісячно доплату. Тут довелось пропрацювати ще 2 роки. За весь той час чоловік, батька якого доглядала пані Галина раніше, не зміг забути жінки. Тому, майже через 4 роки з першого дня знайомства, пропонує одружитися. А згодом і всиновлює її двох дорослих синів.

«Я вдова, він ніколи не був одруженим, я проста заробітчанка, а він 36 років пропрацював професором в одному з освітніх закладів. Не все вкладалося в голові...» - так мислить моя співрозмовниця.

А сеньйор Енціо просто довіряв, любив і не перестає любити свою милу україночку!

Галина Шлапак

«Мій чоловік – людина з великої літери! Я дуже вдячна Богу, що дав сили все витримати і подарував це щастя», – каже пані Галина.

Тепер у неї дружна, любляча родина. Сини одружені, мають свій бізнес за кордоном. Четверо внуків має Галина, гордиться й тішиться ними. І далі радує рідних смаколиками, поєднуючи українську та італійську кухні, бо має неабиякий хист до цього. Сеньйор Енціо дуже любить смакувати українським борщем. Дружина йому ще й щавель домудрилася вирощувати, яким хвалиться чоловік і показує своїм знайомим як екзотику.

Пані Галина – не одна на чужині. В місті Урбіно проживає 15 українських подружок-заробітчан, з якими тісно підтримує зв’язки. Пані Галина ніколи не є байдужою до своїх земляків, де б їх не зустріла!

«І скільки житиму – стільки й допомагатиму, чим зможу», - запевняє вона.

В цьому її підтримує й Енціо. Місто, де проживає жінка нині, за 18 років вже стало рідним, а Італія – другою батьківщиною. Додому, на вкраїнську землю, приїжджають з чоловіком двічі на рік. Обоє шкодують, що населенню України доводиться переживати оті лихі часи.

«Але мій чоловік каже, що українці – дуже сильна нація! Тому ми все витримаємо», – підсумовує Галина.

Господь їй дав щастя, від якого сеньйора Аліна тепер квітне, насолоджується кожною миттю свого життя, ділиться своїми позитивними емоціями з рідними, близькими і просто знайомими. І це щастя їй дано Богом в нагороду за терпіння!