Медик з Локач врятував не одне життя в зоні АТО і вберіг від горнила війни найріднішу людину

Надавати першу медичну допомогу під ворожими обстрілами, бачити людський біль, розпач, смерть – це страшне випробування навіть для сильних духом людей. Пройшов через таке й наш земляк – 55-річний локачанин Володимир Дудюк, який виконував обов’язки військового медика.

Нині чоловік неохоче згадує жахіття, пережиті на фронті, адже його пацієнтами ставали десятки скалічених побратимів. Зізнається, що далеко не усіх вдалося врятувати…

Війна у життя мого співрозмовника ввірвалась спонтанно. Коли в 2015 році його синові почали приходити повістки з військкомату (той підлягав під шосту хвилю мобілізації), батько зважився на відчайдушний вчинок.

– Розуміючи, що коїлося на сході держави, вирішив сам піти до війська і так уберегти сина. Тоді двох людей з однієї сім’ї не брали. В мого Миколи вже було заплановане весілля. Та і який вояка з того, хто й автомата в руках раніше не тримав, – намагається обгрунтувати своє непросте рішення співрозмовник.

Володимир за спеціальністю лікар-лаборант, а такі на фронті завжди потрібні. Тож після проходження на Львівщині короткотривалого вишколу в складі 131-го окремого розвідувального батальйону новобранець відправився на Схід. В Маріуполі, де спочатку дислокувався його загін, служба була порівняно спокійною – військові стояли на блокпостах, стежили за порядком в місті. Ставлення населення до них теж було терпимим.

Ситуація істотно змінилась, коли розвідбатальйон перекинули на інші позиції. Станиця Луганська, Сєвєродонецьк, Попасне, Трьохізбенка, Гранітне, Щастя – воювали ці бійці переважно в «гарячих точках».

– Нашим хлопцям доводилося виконувати завдання на передовій і навіть інколи заходили в тил до ворога. Така вже небезпечна місія у розвідки, – говорить атошник. – Хоча диверсій і зрад можна було очікувати навіть від людей, з якими ще вчора ділилися куском хліба… Якось в Станиці Луганській, за чиєюсь наводкою, нас обстріляли невідомі з автомобіля без номерних знаків. І трапилось це у тій частині міста, яку контролювали українські війська. Ми навіть не відкривали вогонь у відповідь, бо там було досить людно, – продовжує далі свою розповідь. – А в Гранітному двоє солдатів, які доправляли вантажівкою на передову харчові продукти, підірвались на фугасі. Неподалік цього місця ми пізніше знайшли лежанку для трьох осіб – імовірно російської розвідки.

Зброю загиблих найманці забрали собі як трофей – для звітності керівництву, очевидно. Міну вони тут заклали, щоб відлякати таким чином по-ліцію, адже ходили чутки, що цією дорогою регулярно курсували контрабандні вантажі, – продовжує ділитися страшними спогадами гість редакції. На відміну від сепаратистів, які своїх «двохсотих» часто залишали на місці загибелі чи нашвидкоруч закопували десь в лісі, наші військові тіла побратимів завжди намагалися доправити додому.

Володимир Миколайович пригадав випадок, як одного разу вбитого однополчанина довелось діставати з річки, будучи під прицілом ворожих снайперів. Аби усе пройшло успішно, військові тоді навіть заручились підтримкою представників місії ОБСЄ.

Загалом у зоні АТО Володимир Дудюк перебував рік за мобілізацією і рік, як контрактник. Через часті збройні протистояння роботи у медика було багато. В кустарних умовах доводилось проводити навіть прості хірургічні втручання.

Як констатує, на початках держава забезпечувала польові санчастини лише активованим вугіллям, анальгіном та наборами хірургічних інструментів, решту медикаментів завжди доставляли волонтери. Пізніше ситуація з постачанням ліків покращилась. Виконавши свій чоловічий обов’язок, наш земляк вернувся додому живим і неушкодженим.

За особливі заслуги нагороджений медаллю «Хрест розвідника». Нині радіє кожному дню і свято вірить, що його дітям і онукам ніколи не доведеться воювати.

Павло КОСТЮЧКО.

Фото автора