Історія юного Володимира Колкутіна, який знайшов справжню сім'ю на Локачинщині
Життя 19-річного Володимира Колкутіна умовно поділилось на дві контрастні частини. Це ніби як біле і чорне, чи тепло і холод…
Останній день вересня є святом для кожної родини, в якій виховується прийомна дитина. Дуже часто такі діти приходять у свою нову сім’ю зневіреними у тому, що на світі є добрі та люблячі дорослі. І тільки батьківська ласка та щоденна турбота здатні відігріти їхнє серденько, яке вже встигло так багато настраждатись.
Перші дні проживання в прийомній сім'ї стали для хлопця тою відправною точкою, коли його буття набирає яскравих фарб, коли він перестає бути голодним на увагу, дитячі радості, родинне тепло… та й просто голодним. Саме тому, впевнена, так часто вживає у розмові слова «до» і «після».
Своїх 8 років від народження згадує неохоче – бо, як каже, нічого доброго не пригадується: це батьки, які випивали і зовсім не дбали за нього, та вічні скандали, від яких втікав з дому… Пізніше, коли померла мама, а вітчима позбавили волі, на Володю чекало життя в одному з інтернатів, що у Миколаївській області.
Оксана та Олександр Торчинські з П’ятикор дізналися про сироту, коли той вже перебував у Володимир-Волинській школі-інтернаті. Не довго думаючи, активно почали збирати документи…
«На той час наш 17-річний Михайло був студентом Волинського військового ліцею. Поява на 7 років меншого брата Вови його неабияк порадувала. А як раділи ми з чоловіком! Адже здійснилась наша довгоочікувана мрія: ми так хотіли мати ще дітей. Разом з тим розуміли, яка велика відповідальність лягає на наші плечі. Але були впевнені, що неодмінно справимось, бо дуже цього хочемо,» – додає з іскринкою неприхованої радості Оксана Степанівна.
Сьогодні Володя уже третьокурсник Львівської національної академії сухопутних військ. Застала його вдома – бо якраз канікули. В очах високого кароокого красеня побачила впевненість і багато-багато любові та вдячності. Якби не знала його життєвої історії – нізащо б не здогадалась, що не є рідним для Торчинських: так схожий на них.
«Мені дуже пощастило в житті. І тепер, чим більше дорослішаю, тим ще більше розумію, що у мене є все… І у мене є майбутнє. За все вдячний моїм мамі і татові»,- висловлюється коротко Володя.
Такі слова розчулили. Як і те, коли пригадували про перший його подарунок від Святого Миколая – машинку на дистанційному управлінні, і про ті неповторні миті радості, як у день народження отримав новенького велосипеда і довго не міг повірити у це… А ще назавжди запам’ятається смачний та святково прибраний торт, якого вперше скуштував на свій день народження… у 9 років.
Довго ми спілкувалися у колі цієї дружної та життєрадісної сім’ї. Питала я і про навчання, і про звички, розповідав Володя і про дружні відносини з братом Михайлом. А ще – про його улюблену страву, на що, не довго думаючи, відповів: «Мені смакує все, що готує мама, бо її страви приготовлені з любов’ю». А найголовніше для нього, як каже, це мамина ласка та міцне татове плече.
Людмила МЕЛЬНИЧУК.
Фото автора
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром