Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Володимир Колкутін (другий справа) зі своєю сім'єю
Володимир Колкутін (другий справа) зі своєю сім'єю

Історія юного Володимира Колкутіна, який знайшов справжню сім'ю на Локачинщині

09:00 28.09.2018
2164

Життя 19-річного Володимира Колкутіна умовно поділилось на дві контрастні частини. Це ніби як біле і чорне, чи тепло і холод…

Останній день вересня є святом для кожної родини, в якій виховується прийомна дитина. Дуже часто такі діти приходять у свою нову сім’ю зневіреними у тому, що на світі є добрі та люблячі дорослі. І тільки батьківська ласка та щоденна турбота здатні відігріти їхнє серденько, яке вже встигло так багато настраждатись.

Перші дні проживання в прийомній сім'ї стали для хлопця тою відправною точкою, коли його буття набирає яскравих фарб, коли він перестає бути голодним на увагу, дитячі радості, родинне тепло… та й просто голодним. Саме тому, впевнена, так часто вживає у розмові слова «до» і «після».

Своїх 8 років від народження згадує неохоче – бо, як каже, нічого доброго не пригадується: це батьки, які випивали і зовсім не дбали за нього, та вічні скандали, від яких втікав з дому… Пізніше, коли померла мама, а вітчима позбавили волі, на Володю чекало життя в одному з інтернатів, що у Миколаївській області.

Оксана та Олександр Торчинські з П’ятикор дізналися про сироту, коли той вже перебував у Володимир-Волинській школі-інтернаті. Не довго думаючи, активно почали збирати документи…

«На той час наш 17-річний Михайло був студентом Волинського військового ліцею. Поява на 7 років меншого брата Вови його неабияк порадувала. А як раділи ми з чоловіком! Адже здійснилась наша довгоочікувана мрія: ми так хотіли мати ще дітей. Разом з тим розуміли, яка велика відповідальність лягає на наші плечі. Але були впевнені, що неодмінно справимось, бо дуже цього хочемо,» – додає з іскринкою неприхованої радості Оксана Степанівна.

Сьогодні Володя уже третьокурсник Львівської національної академії сухопутних військ. Застала його вдома – бо якраз канікули. В очах високого кароокого красеня побачила впевненість і багато-багато любові та вдячності. Якби не знала його життєвої історії – нізащо б не здогадалась, що не є рідним для Торчинських: так схожий на них.

«Мені дуже пощастило в житті. І тепер, чим більше дорослішаю, тим ще більше розумію, що у мене є все… І у мене є майбутнє. За все вдячний моїм мамі і татові»,- висловлюється коротко Володя.

Такі слова розчулили. Як і те, коли пригадували про перший його подарунок від Святого Миколая – машинку на дистанційному управлінні, і про ті неповторні миті радості, як у день народження отримав новенького велосипеда і довго не міг повірити у це… А ще назавжди запам’ятається смачний та святково прибраний торт, якого вперше скуштував на свій день народження… у 9 років.

Довго ми спілкувалися у колі цієї дружної та життєрадісної сім’ї. Питала я і про навчання, і про звички, розповідав Володя і про дружні відносини з братом Михайлом. А ще – про його улюблену страву, на що, не довго думаючи, відповів: «Мені смакує все, що готує мама, бо її страви приготовлені з любов’ю». А найголовніше для нього, як каже, це мамина ласка та міцне татове плече.

Людмила МЕЛЬНИЧУК.

Фото автора

Коментарі
23 березня
Вчора
21.03.2019
20.03.2019
19.03.2019
18.03.2019
17.03.2019
16.03.2019
15.03.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин