Не такий, як усі: історія життя локачинського відлюдника. БЛОГ

На таких, як він, дивляться якось по-особливому. Дорослі – хто співчутливо, хтось – з байдужістю, а ще (ніде правди діти) – з огидою. Діти, зазвичай, дражняться та кепкують з нього – бо він не такий, як усі…

Його щодня можна побачити на вулицях містечка з повними торбами якогось непотребу… Чи то, вірніше, для нас – непотребу, а для нього – це шанс проіснувати ще один день…

Я ніколи не бачила, щоби з ним хтось спілкувався. А сьогодні люди, які проходили повз, дивакувато поглядали вже на нас обох, намагаючись почути (як мені видалось) бодай фрагментик нашої розмови. Бо про що може говорити звичайна людина з відлюдником? Хоча… і відлюдником його не назвеш, бо ж не усамітнився десь там в лісі чи деінде.

Дітвора ще, як каже він сам, услід кричить оте в’їдливе слово «бомж». Та й не безхатько він, бо житло має. Правда, ні світла, ні газу, ні якоїсь плити, щоб хоча б чаю зварити – нема. Та й нема в чому зварити.

– А як вижити взимку? – мимоволі думка майнула.

– Найважче, коли настають морози, –  ніби почувши запитання, каже мій співрозмовник.

І вияснити – чому саме так відбувається – не вдається. Бо пояснення одне – ні на які «блага» не вистачає грошей.. І на їжу також… Він сам-один… віч-на-віч зі своїми проблемами, дивакуватістю та приступами несамовитої головної болі. От і живе, як знає та вміє. Коли, за його словами, кожен новий день не приносить нічого нового, окрім болі, страждань, самотності та презирливих поглядів перехожих.

А хто намагатиметься його зрозуміти? Хіба мало серед нас таких, хто отримує отаку мізерну допомогу від держави – пенсію за інвалідністю – але ж дають якось ради собі? А в нього ледь вистачає отриманих коштів на тиждень-два, а далі – життя впроголодь. Тому і копошиться завжди біля смітників, ретельно сортуючи хлам – пластик, картон, склотару – у торбини. А ще, поки ми розмовляли про ось таке життя-буття, з одного мішка весь час капала чорна рідина. За моїми здогадками, це була бузина. Всі оці «здобутки» несе до заготівельного пункту. За вторговані копійки проживає ще один день.

«Є ж інші шляхи, щоб вижити – більш пристойні», –  скажете ви. Так вважаю і я. Але це наша думка. Для нього ж такий його спосіб життя на сьогоднішній день – єдино-правильний. І він не хоче обговорювати його. На мої пропозиції щодо можливості прохарчуватися тиждень-другий у лікарні чи, можливо, податися від безвиході до монастиря, відповідає:

«Прожити за тою пісною баландою, що дають у лікарні – неможливо».

Абсолютно не є готовим і до життя в молитві. А ще з його вуст прозвучало:

«Я був уже і там… де Макар телят не пасе…»

І взагалі, багато фраз, які вживає у розмові, свідчить про те, що читає багато, неабиякі знання має в області історії, географії… Але, як каже, в один момент все пішло шкереберть… Змушений був залишити пристойну роботу – хвороба так надиктувала. І що з того, що знань має багато, як толку з цього мало. Бо тепер він «не в ладах» ні з ріднею, ні з односельчанами. А державні посадовці, як каже, «й чути не хочуть» його проблем. Та, якщо чесно, то й сам від себе не знає чого очікувати наступної миті.

– А взагалі-то, всі мене ненавидять, – каже.

– Що жодної людини нема, яка би добре до вас відносилась? – допитуюсь.

– Є. Небагато, – і з труднощами нарахував аж чотири доброзичливці.

– А про моє ставлення до вас що можете сказати?

– Хороше, – не довго думаючи, відповів.

І враз завершилось наше спілкування. З його ініціативи, звісно. «Бо зараз впаду, так їсти хочу», – сказав вже на ходу. Кинулась за ним, щоб «тицьнути» хоч кілька гривень. Не взяв… Тільки мовчки похитав головою, помахом руки показав, щоб відчепилася та й зник за рогом будинку…

Людмила МЕЛЬНИЧУК