Ікебани, весільний декор, картини зі шкіри та вірші: історія життя Олени Москалюк з Локач. БЛОГ

31 Жовтня 2018, 09:00
3696

Що не кажіть, а творчі люди є особливими. А все, певно, тому, що креатив він і є креатив – нестандартний, яскравий, новаторський. А ще – у нього немає меж…

Олену Москалюк з Локач знаю не перший рік. Якось замовляла в неї гардини. Була здивована великим асортиментом запропонованих робіт з тканини. Тоді мій погляд привернули ще й витончені ікебани, весільний декор, неповторні картини зі шкіри. В таких творіннях одразу відчувається неординарний політ фантазії, свіжий подих сьогодення.

А нещодавно, розглядаючи новинки творчих напрацювань, якось зайшла мова й про саме життя. Згадувались як приємні моменти, так і прикрощі. І враз Олена, неочікувано для мене, перейшла на «римовану розмову», промовляючи отакі рядки:

Дитячий спів чи мій, чи мого брата,

І мамин сміх заповнює мій слух.

Я гойдаюся на руках у тата,

Аж вітер забиває мені дух.

Хвилює пам’ять та радіє серце

За мій дитячий неритмічний крок.

Ніхто не відбере від мене все це,

Хоча життя дасть не один урок.

Та не боюсь, не злюся й не вагаюсь,

Бо з висоти прожитих мною днів

Я і надаль дитиною лишаюсь,

Інакше – може б інший хтось прожив.

А доля переплутала дороги,

Чи, може, навпаки – переплела,

Я йшла завжди через круті пороги,

Але завжди щасливою була.

Ось так, у декількох рядках, Олена обійняла свої прожиті роки. Бо, як каже, саме у таких своїх висловлюваннях найбільш вдається втихомирити зболену душеньку чи поділитись щасливими митями. А віршів у неї є чимало.

«Римовані рядки у мене починали народжуватись ще раніше, аніж я навчилася грамоти. Тоді ще я не розуміла, що це – вірші. Я просто гралася зі словами. Відтоді про все, чим найбільш переймалася – лягало рядками на папір, римуючись між собою, – розповідає Олена.

Її вірші – про Україну, родину та своє життя, людей, які оточують, їх непрості долі. Якось, пригадує Олена, років 20 тому, перебуваючи в Івано-Франківську, зустрілась поглядом із старенькою, яка просила милостиню. Про те, що побачила у її очах, вирішила написати. Так виник вірш «Жебрачка».

У місті ранок…

Тишу розірвали гучні сигнали авто.

Все шумить,

Бабуся в натовпі молитву заспівала.

Я зупинилася послухати на мить.

Блага хустина вицвіла з роками,

Приховує печалі та жалі.

Прадавня відьма з дряблими руками

Затримала свій погляд на мені.

Дивилася на мене, як у воду,

Щось, може, пригадала з давнини –

Своє життя, колишнє щастя, вроду,

Сьогоднішня жебрачка без вини.

Закована в високих стінах міста,

Давно забута Богом та дітьми.

Чекає милості вже років 200-300

Від раннього світанку до пітьми.

Уже не змінить час її обличчя,

Ніщо не вплине на її життя.

Самотня й немічна, спокійна й довговічна.

Всі думи понесе у небуття…

«Прикро, бачити подібне. Шкода, що люди опиняються у глибокій життєвій прірві. І так, на жаль, стається через байдужість та черствість у людських відносинах, низький рівень життя в країні»,  – каже Олена.

Всі, без винятку, вірші моя співрозмовниця знає напам’ять. Читає проникливо, ніби заново проживає згадане. В унісон зі сказаним змінюється і вираз її обличчя. То воно згорьоване, коли говорить про втрату рідних – тата і молодшого брата, то враз на обличчі вимальовується ледь помітна усмішка, бо таки знайшла в собі сили перемогти страшну недугу. І, як не втомлюється повторювати, «тільки віра в Божу поміч» поставила її на ноги. Відтоді, як каже, навчилась ще більше цінувати кожну прожиту мить.

Поезія Олени – віддзеркалля її життя. В своїх творіннях завжди дає волю думкам. Вони у неї – як птахи – незалежні та не визнають обмежень. В одному з її віршів є чудові рядки: 

«У птахів немає границь – все простіше, Летять, куди крила несуть, де тепліше».

Так і творчість Олени – вільна, окрилена й завше лине в облюбованому напрямку, знаходячи для себе все те, що гріє душу.

Людмила МЕЛЬНИЧУК

Коментар
29/03/2024 П'ятниця
29.03.2024
28.03.2024