Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Павловичівська школа
Павловичівська школа

«Ми ніколи не чекали допомоги лише від держави», – директорка Павловичіської школи розповіла про те, як досягати поставлених цілей

09:00 30.11.2018
952

Оксана Нерода працює директоркою Павловичівської школи вісім років. Про посаду директора ніколи не думала та не мріяла.

У цій школі вона навчалася, пізніше працювала вчителем, потім стала заступником директора з виховної роботи, а коли попередня директорка Надія Олександрівна вийшла на пенсію, Локачинський відділ освіти запропонував їй цю посаду.

«Я хотіла бути інженером у колгоспі. Тато приносив з роботи великі плакати, на яких були кольорові баскетбольні та футбольні поля, і я уявляла, як мої трактористи гратимуть там у м’яча після роботи (тоді мені було 5 років). Хотіла стати дитячим педіатром, міліціонером, але не вчителем. Хоча частинка кожної професії присутня в такій посаді, як директор», – з посмішкою розповідає жінка.

На питання чи важко поєднувати у собі вчителя та директора, відповідає: «Ні». Оксана В’ячеславівна каже, що дуже любить дітей, і все, що за цей час зробила у школі, для них. Посада директора допомагає жінці втілити усі починання та плани у життя.

А що до того, чи важко керувати цілою школою, директорка, замислишись на кілька секунд, також відповіла:

«Ні. Кожна людина є особистістю і кожна по-своєму цікава. В кожного можна навчитись життєвої мудрості, отримати нові знання, змінити себе на краще. Я не відчуваю себе директором в стилі «Сказав-зробив», скоріше – колегою з вчителями, але з більшим відчуттям відповідальності за колектив, який очолюю, з можливістю згуртувати та вести колектив до поставлених завдань та цілей. Показати, що немає нічого не можливого, створити такі умови , щоб вони ішли до дітей в класи з любов’ю та віддавалися роботі з учнями з бажанням та добротою.», – розповідає керівниця.

Що до віку, то його для жінки не існує. Каже, що не важливо, чи вісімнадцять, чи тридцять, чи вісімдесят.

«Я не розумію людей котрі нарікають на роки. Проблем у поважному віці немає - є адекватність. Та й поважати усіх потрібно також, незалежно від років. Усе в житті залежить від досвіду та бажання, практики та можливостей, знань та роботи над собою. Інколи, в 16 людина може генерувати цікавіші ідеї, як у 40, а може бути і навпаки. Вік не відіграє ніякої ролі. Наші діти завжди розумніші нас, і це добре!»

Розповідає одну зі шкільних проблем, яка трапилась їй як вчителю.

«У нас був надто бідний кабінет англійської, а дуже хотілося зробити його найкращим у школі. Купувала підручники, виписувала книги, розвиваючі ігри, різні дидактичні матеріали для навчання… Не вистачало сучасної стінки. За порадою одного з учителів, поїхала до начальника відділу освіти, і настільки здивувала його своїм проханням, що він виділив 800 гривень, але придбати її за ці гроші не вдалося, адже вартість її була 1200 гривень. Тому просто вирішила докласти власні кошти, але стінка у англійському кабінеті таки була. Тоді один з вчителів мені сказав: «Ну, Оксано, станеш директором», – я тоді образилася, бо подумала, що він сміється з мене. Я ніколи не витрачаю час на те, щоб думати та аналізувати питання, чому я не можу втілити задум у життя (шкода навіть час), але будучи впевненою, що роблю правильно, я не відступлю, поки не досягну свого. Можливо, така вперта, бо Овен за знаком зодіаку – не знаю, але так є.»

Коли Оксана Нерода стала директором, то Павловичівська школа була не у найкращому стані. Старі корпуси, майже непридатні для навчання юних школярів, відсутність внутрішніх санвузлів та ще багато дрібниць, які робили функціонування навчального закладу не повноцінним.

«Одного разу говорили з дітьми про державу: хто ми у ній, що вона означає для нас, говорили і про школу, про її стан. Тоді діти почали запитувати: «А чому у нас така стара школа?», - я відповіла: «То давайте збудуємо нову». Але їхні слова вразили мене до глибини душі. Діти відповіли, що такого ніколи у нашому селі не буде. Але чому я у це вірю, а діти у такому ранньому віці зневірилися у тому, що можна чогось досягти та зробити навіть для простих жителів села? Тоді я пообіцяла і собі, що змушу дітей змінити думку, і нова школа таки буде! Ніхто не має права забирати в людей віру та можливості, особливо, у дітей, бо вони наше майбутнє та продовження нас. Найголовніше, зрозуміти, що змінювати потрібно тут і зараз. А починати з себе, рідної вулиці, школи, дому, села, місця народження... Тільки так можна щось змінити, з малого і до великого. Точно не навпаки.»

Кожен рік Павловичівська школа ставить перед собою цілі. Звичайно, все і одразу ніколи не втілюється у життя, бо щось виходить, а щось ні.

Щоразу, коли знову щось не вдається, приходжу додому, і зі слізьми на очах кажу: «Все, досить, більше нічого робити не буду!». Та вранці встаю, йду працювати далі над невтіленими планами, бо ж я пообіцяла дітям, що у нашій школі буде все.», – каже жінка.

У школі і справді багато змінили за цей час.

У кухні, на якій готують для дітей, замінили все старе кухонне начиння на нове, придбали холодильника, електричну м’ясорубку, посадили 50 кущів смородини, замінили усі старі ложки та виделки на нові. Тепер, це наша гордість.

Неприємними для Павловичівських дітей були районні спортивні змагання.

« Усі приїжджали у формі, а наші хто у чому. Мені здається, що для дітей це було дуже образливо та і для мене особисто.»

Заручившись великою силою волі, наполегливістю та фантазією за деякий час у школі з’явилися нові м’ячі, обручі, скакалки, гімнастичні мати, а головне – омріяна спортивна форма. На жаль, не вистачає лише спортзалу, у зимовий час діти займаються у актовому залі.

«Наші діти дуже люблять співати та танцювати, у школі кожна дитина талановита. То чому ж я не можу знайти для них музичну апаратуру?»

Оксана Нерода розповідає, як важко було це організувати. Розпочалося з того, що місцевий житель ВіталійРезнічук подарував для школи світломузику. Пізніше почали писати проекти та збирати гроші для співфінансування. Школярі навіть ходили з хати в хату, переконували людей та збираликошти, яких не вистачало. Ось, що означає – спільна мета та бажання перемоги!

«Громада у нас дуже хороша. Тепер у дітей є мікрофони, сучасні колонки, пульт, уся необхідна сучасна музична апаратура. Ми можемо робити свята та дискотеки для наших вихованців.»

У Павловичах поповнили і шкільну майстерню – придбали нові станки та дві сучасні швейні машинки. Дівчата та хлопці зможуть навчатися новим та цікавим заняттям, можливо, це стане для когось знахідкою у виборі майбутньої професії. Для потреб навчального закладу придбали проектор, екран, притер та ноутбук.

«Ми ніколи не чекали допомоги лише від держави, що нам «дадуть та принесуть», тому ми стараємося і самі діяти, тоді всі підуть на зустріч».

Що до історії навчальних корпусів, то вона у них велика. З усіх чотирьох, жоден не будувався як школа. Всі пристосовані приміщення. В одному був госпіталь. Саме через ці приміщення-старожили у школі часто відбувалися казуси: уночі падала стеля, у одному з корпусів від випадкового удару учня у стіні утворився отвір прямо на вулицю і це ще далеко не все.

Тепер, підсумовуючи зроблене, Оксана Нерода говорить, що дітям не падає штукатурка зі стелі, та й ходять вони вже по естетичних коридорах. А головне утеплили фасад та перекрили дах одного з корпусів.

«Найграндіозніший проект, розпочатий у 2012 році, не реалізований. Проте влітку до нас приїжджав Сергій Мартиняк, він дав надію, що з нового року допоможе втілюватися його у життя. До речі, проект вартістю у 110 тисяч гривень, з яких 70 тисяч є його власними коштами (ми вже дуже багато розповідали його суть). Зараз плануємо зробити опалення, бо у нас досі пічне, та добудувати класні кімнати, адже дітей щороку більшає і приміщення не можуть залишатися у такому стані.»

Вагомим досягненням було облаштування внутрішніх санвузлів.

«Тоді приїздив навіть губернатор, обласна комісія, запрошували журналістів, виходили цілі сюжети про нашу школу. Ми одні з найперших зверталися за потребою внутрішніх санвузлів. А коли по цілій області почали будувати внутрішні туалети, то наша школа була у переліку трьох інших, які не включили до списку.»

Було прикро, що саме на фоні цієї школи знімали сюжет про такі обділені школи області, але чомусь саме про неї і забули. На щастя, на цьому у Павловичах не зупинилися і самотужки почали шукати співфінансування у 28 тис. Знайшли.

«Якщо керівник прагне зробити щось не лише для себе, а й для людей, то можна багато досягти. А якщо ще і люди вірять у твої проекти та допомагають, тоді все виходить. Батьки та громада завжди підуть на зустріч, якщо буде заради чого. У нас дуже сильна та потужна громада. В ній живуть не байдужі люди, кожен усвідомлює, що він не просто спостерігач, а активний учасник та творець кращого майбутнього. Кожен намагається допомогти, спільно покращити наше життя. Заради таких людей хочеться працювати. Народ навчився бачити себе в процесах, відчули вагомість та можливість власного впливу, реальність зробити життя кращим та мати людські та гідні умови. Я дуже сильно ціную таку повагу та віру людей.»

Павловичівська школа завжди на слуху. Оксана В’ячеславівна вважає, що це робота шкільного та батьківського колективів. Діти з року в рік призери районних та обласних конкурсів та олімпіад, хоча школа і не велика.

У Павловичах вважають, що школа є дорогою до знань, а знання - це шлях до успіху, щоб стати у житті самодостатнім та впевненим. Як виховають дітей у школі такими вони будуть і у майбутньому, саме тому у школі повинні показувати приклад для вихованців.

Підводячи підсумки, жінка з впевненістю розповідає, що головне вірити та добиватися поставлених цілей не дивлячись ні на що.

«Важливо дбати не лише про власний добробут, а й про добробут інших. Саме це ми повинні виховувати у наших дітях. І тільки тоді ми зможемо досягти змін.».

Коментарі
13 грудня
Сьогодні
Вчора
11.12.2018
10.12.2018
09.12.2018
08.12.2018
07.12.2018
06.12.2018
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин