Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Як у радянській волинській газеті вперше написали про Різдво у Ковелі
Як у радянській волинській газеті вперше написали про Різдво у Ковелі

Як у радянській волинській газеті журналістка родом з Локач, вперше написали про Різдво у Ковелі

08:55 08.01.2019
670

Пленуми, репортажі з райкомів та фабрик і жодного слова про Різдво! Так виглядали перші шпальти різдвяних номерів волинських газет в останні роки Радянського Союзу. Наче зумисно «вилизані» і «вичищені».

Ні вітань, ні згадок. І лише у номері за 9 січня від 1990-го року – перша стаття із заголовком «Різдво у Ковелі». Фактично – репортаж із різдвяної служби у храмі. Автор – відома волинська журналістка Валентина Штинько. Тоді ще – заввідділом пропаганди та агітації газети, що фактично була рупором Волинського обкому КПУ.

Видання «Перший» пройшлося сторінками старих газет, щоб показати, якою ціною далося волинянам те, що нині, здавалося б, банальне і звичне – різдвяні вітання і різдвяні шпальти.

«ОЙ РАДУЙСЯ, РІК НОВИЙ...»

Січневі підшивки волинських газет у радянські роки виглядають далеко не так святково, як нинішні ЗМІ. 1987, 1988, 1989, 1990-й... Фактично агонія Радянського Союзу. Газета «Радянська Волинь» – у дусі часу.

Святковими виглядали тільки новорічні – перші у році – номери видань. Там промови Михайла Горбачова. Фото луцької ялинки. Новини із заводів та фабрик про те, як колективи відзначають Новий рік.

Хіба в новорічних номерах хтось дозволяв у репортажах згадати, що десь героями заходів були, крім Діда Мороза, ще й «щедрувальники» і співали «ой радуйся, земле, рік новий народився». А далі – жодних традицій, колядок, щедрівок, жодних згадок про Василя та Водохреще. Наче й не було.

І це попри те, що традиції були живі. Що у тих храмах, які працювали на Волині, були різдвяні служби, що у волинських оселях від бабусь до внуків передавалися колядки і віншування. Друкований орган «Волинського обласного комітету Комуністичної партії України та обласної ради народних депутатів» просто не міг цього собі тоді дозволити.


НА ФЕРМІ, В ОБКОМІ, В КАБУЛІ... І ПЕРША СТАТТЯ ПРО РІЗДВО У ВОЛИНСЬКОМУ ХРАМІ!

Для прикладу, газета «Радянська Волинь» за 1987-й.

Номер за 6 січня. «Радянська Волинь» розпровідає про зустріч 1-го секретаря обкому КПУ Зиновія Ковальчука із героями соцпраці. Знову – великими літерами заголовок про «соціалістичні зобов’язання трудящих» – плани для області на 12-ту п’ятирічку.


Номер за 7 січня. На першій шпальті стаття «В обкомі компартії України» – про те, як на черговому засіданні обкому аналізували роботу Ківерцівського райкому з інтенсифікації сільського господарства. Також – «розборки» на тему, чому на фермі в Локачинському районі не все так добре, як хотілося б. Інтерв’ю з керівником управління Держприймання (контора, яка контролювала якість продукції та виробів). Сутички в Кабулі, паводки в Нікосії... А на Волині – наче й не Різдво…

7 січня 1989-го – новини з ЦК КПРС. Фото – як на Любешівщині вивозять добрива на поля. Французи вручили Горбачову премію «Особа року» за «курс на всебічні зміни». Натяк на зміни – стаття на першій шпальті «Радянської Волині» під заголовком «У центральному комітеті КПРС. Про додакові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і 50-х років» – про реабілітацію засуджених сталінськими «трійками».


90-й рік. Стає вільніше. На Волині – вибори народних депутатів. Точніше – активна підготовка, бо самі вибори 4 березня. Газета від 7 січня розповідає про початок реєстрації кандидатів в нардепи і про черги за бензином на луцьких АЗС.

І раптом у газеті «Радянська Волинь» за 9 січня 90-го року на останній шпальті – стаття «Різдво у Ковелі». Центральне фото – бабусі ставлять свічки у церкві.

ЖУРНАЛІСТКА В КОВЕЛЬСЬКОМУ СОБОРІ: ПЕРЕЖИТОК ЧИ СВЯТО?

То фактично – репортаж із храму. Але підзаголовок підстраховує: «Роздуми з приводу давнього народного свята». Як і чому автор, а це Валентина Штинько, опинилася у церкві на Різдво, не розповідає. Починає – дипломатично, з Гоголя.

«Пригадуєте у Гоголя: останній день перед різдвом минув (Різдво тут ще пишуть з маленької букви, - авт.)...».

Потім нагадує всім Олену Пчілку.

«Чи не такої пори вперше вирушив із вечерею до своїх хрещених малий Омелько, герой оповідання Олени Пчілки «Збентежена вечеря», яке авторка назвала ще й різдвяною пригодою, що сталася тут, на ковельській землі?».

Мовляв, тоді, у 1906-му, то була розповідь про добро і благородність простих людей та нещирість і фарисейство мешканців панського дому.

«Свого сина я ні разу не споряджала з вечерею до хрещених батьків, їх у нього просто нема. Ніхто й у наш дім вечері не приносив. Та й знайомі, не пригадую, щоб хвалилися такою подією. З тієї простої причини, що нема більш у нас цієї чудової народної традиції, вмерла вона не без нашої пасивної чи й активної допомоги», – робить висновок авторка.


«Категорично й беззастержно проголосивши релігію опіумом, з водою, як кажуть, вихлюпнули й дитя», - каже вона, а відтак наголошує, що настав час реставрувати не тільки історичні пам’ятки, а й повертати пам’ять.

Бо «вистачило ж нам розуму збагнути, що ялинка, яка до революції називалася «різдвяною» і тому була надовго заборонена, може мати цілком світський характер і називатися новорічною», міркує журналіст. То може, не такий уже й пережиток те саме Різдво?

Тим часом у ковельському Воскресенському соборі триває служба. На фото видно, що у церкві присутні і чоловіки в костюмах з краватками. Тоді то, очевидно, просто поважні прихожани: начальство у церкви ще не ходило.

«Привело мене сюди бажання глибше розуміти людей, які приходять у храм з істинною вірою, – зауважує Валентина Штинько. – Доки я роздивлялася навколо і слухала колядки у виконанні цілком злагодженого хору, до храму набилося стільки людей, що жодне відоме мені визначення на зразок яблуку ніде впасти не відбивало реальності».

А люди тихо передавали через голови свічки, промовляли молитви і слухали розповідь про події у Вифлиємі.

«Ловлю себе на думці, – раптом пише автор, – що мені, атеїстові, важко повірити, що люди щиро вірять у цю красиву легенду, але реальність – ось вона, довкола мене».

А закінчує свій репортаж-роздум про доцільність войовничого атеїзму на Волині, де стільки людей тримає в собі віру в Бога, цитатою настоятеля собору благочинного Йосипа Жаборецького.

«Я вже 53-й рік священиком, нагороджений медаллю «За доблесну працю». Двадцять сьомий раз святкую Різдво Христове у цьому храмі. Мене радують ті зміни, що відбуваються останнім часом у церкві», – каже він.

«ВАЖКО ЗГАДАТИ... АЛЕ В ТОМУ БУВ ВЕСЬ ШАФЕТА», – ВАЛЕНТИНА ШТИНЬКО

Авторка тієї публікації Валентина Штинько достеменно не пригадує, за яких обставин побачив свій саме той репортаж. Нині це заслужена журналістка України, письменниця, краєзнавець, а тоді, за іронією долі, була заввідлом пропаганди та агітації у «Радянській Волині» (якій і після розвалу Союзу віддала багато років свого життя). Не хотіла очолювати той відділ, зізнається, але інших вакансій не було. А редактор Полікарп Шафета постійно обіцяв, що це тимчасово.

«Важко нині згадати, чому я тоді опинилася саме в тій церкві. Думаю, неспроста то була Ковельщина, бо тодішній редактор газети Полікарп Гервасійович Шафета був з тієї землі родом, він сам із Дубової (село під Ковелем). Але коли такі речі нині читаю, то відразу згадую, що в тому був весь Шафета. У нього завше була така настанова: якби радянська влада менше боролася з Богом і церквою, то й простояла б довше.

Як ви розумієте, поява такої публікації в той час ішла абсолютино врозріз із обкомом. Газета була ж друкованим органом обкому партії. Це виглядало дивно. Але Шафета був мудрим. Я дуже ціную його як людину. Він не вимагав отого «попоборства», якщо ми не проявляли «дурної ініціативи». Швидше покійний заступник Євген Грушка міг це робити», – згадує Валентина Штинько.

Неймовірно: у той час, коли у її текстах є слова про те, що вона – атеїст, дідусь Валентини Сергіївни... служив старостою (!) у локачинській церкві.

А відтак слова «мені, атеїстові, важко повірити» у тій статті, найвірогідніше, з’явилися як редакторська правка.

«Їх міг дописати Шафета як данину обкому. То був дуже складний час для журналістів. Ви самі знаєте, що могло бути з працівниками газети, якщо ти щось не напишеш. Партквиток на стіл – і тебе вже нікуди на роботу не візьмуть. Сьогодні ми бачимо, як журналістам теж складно, бо вони мусять працювати за гроші, продавати свій талант. Тоді було трохи інакше, але теж – дуже непросто», – розповідає колишній журналіст «Радянської Волині».


***

... А потім саме Валентина Штинько стала автором цікавої рубрики «Храми і люди». У своїй газеті у співавторстві з науковцем Євгенією Ковальчук вона розповідала про історію волинських церков. Шукали в архівах відомості і розкривали таємниці. Рубрика жила майже десять років. І згодом, у 2010-му, вилилася у книжку «Волинь: храми і люди».

Історія, як бачимо, повернула все на круги своя.

«Я тільки потім зрозуміла, чому у нас вдома завжди казали, що церква в Локачах (а я з Локачів), стоїть «на грунті мого прадіда». Виходить, що вся родина живе фактично довкола церкви. Коли взялася досліджувати історію храму, то вияснила, що ще до Першої Світової війни мій прадід Гриць Мазур віддав свою землю, щоб звести там Свято-Миколаївський храм. Стоїть він і нині», – згадує журналістка.

Ось що насправді можна прочитати поміж рядками скромного першого різдвяного репортажу у волинських газетах радянського часу. Поміж рядками і після них...

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Передрук дозволено лише із дозволу редакції «Першого»

Коментарі
16 липня
Вчора
14.07.2019
13.07.2019
12.07.2019
11.07.2019
10.07.2019
09.07.2019
08.07.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин