Локачі: історія дружби між чотирма сім'ями, яка триває уже 45 років
Якось до рук потрапило фото, на якому побачила інтелігентних усміхнених панянок. Внизу прочитала підпис: «Нашій дружбі 45 років». Здивувала мене така солідна цифра. А жительки Локач Ольга Калиш та Антоніна Камлочук, з якими нещодавно мала зустріч, нічого, як кажуть, в цьому дивного й не бачать та не уявляють, як по-іншому могло би бути.
З ними на світлині – їх подруги – Катерина Царук та Галина Дородних. І треба сказати, що усі вони дружать сім’ями. Запитань до співбесідниць у мене було дуже багато. Здивувань – ще більше. Як зуміли пронести отакі стосунки крізь багато десятиліть – не вкладалось в голові… А вони, виявляється, і не загадували нічого наперед, а старались і у важкі хвилини, і в моменти радостей та щастя бути разом, жити без заздрості і поважати думку кожного.
Всі чотири подружжя, а це – Ольгу та Володимира Калишів, Антоніну та Олексія Камлочуків, Галину і Леоніда Дородних, Катерину та Володимира Царуків – доля звела у Локачах. Вони, будучи економістами, педагогами, лікарями, приїхали в селище хто звідки.
Ольга Калиш родом з Устилуга Володимир-Волинського району, Володимир Калиш – з Торчина, Антоніна Камлочук – з Чернігівщини, її чоловік – Олексій Наумович – з Рівненської області. Галина Дородних – з Турійського району, а її чоловік – Леонід Васильович, та Катерина Царук – з Нововолинська, Володимир Царук – з Тернопільської області. І ось сталось так, що всі вони жили на одній вулиці, їх діти потоваришували між собою, а дорослі не упускали моментів, щоб разом провести час, бодай раз в тиждень.
Антоніна Камлочук розповідає:
«Перебуваємо у таких відносинах неспроста, бо переплелися дороги наші життєві. Ольга є родичкою Царуків, а ми – сусідами, Льоня Дородних з Володимиром Калишем в культурі разом працювали, а ми разом із Галею Дородних – в побуткомбінаті».
До розмови долучилась Ольга Калиш:
«Ми всі між собою куми. Отож, нагод для того, щоб разом проводити час, багато: дні народження, хрестини, родини, річниці визначних життєвих подій кожного, державні, релігійні свята. 9 травня вже традиційно всі збиралися в Дородних, адже їх тато – ветеран війни. На Ганни завжди до нас усі йшли, бо так маму звали мою. А ще ми любили організовувати походи в кіно, часто відпочивали у лісі, на озері. Вміли веселитися: Камлочук на баяні вправно грає, Царук заспівує, а ми всі, було, долучаємось до співу. У нашому виконанні найчастіше звучав віночок українських пісень. Калиш мав неабиякий талант розповідати цікаві історії. Було не наслухаєшся. А танцювали як…».
Так було до 1993 року.. Потім сталося непоправне. Камлочуки втратили сина. Пізніше пішов з життя Володимир Калиш. Нестерпно важко і боляче переживали те, чого викреслити з пам’яті практично неможливо. Підтримували один одного як могли, ніколи не залишаючи наодинці з горем. Відтоді збиралися вже без співів і танців.
Антоніна Камлочук розповідає:
«Вже 3 роки, як сім’я Дородних проживає в Луцьку. Але ми і далі зустрічаємось і ніякі відстані не стають нам на заваді. Ось і на святкуванні 510-ї річниці Локач гарно відпочили. І хоч літа не стоять на місці, в душі ми, як і завжди, молоді».
А воно й відчутно. Підкупляє енергійність, блиск в очах цих жінок. Спілкування з ними заряджає позитивом. В подальшій розмові я дізналась про те, наскільки різними вони є – і за вдачею, і за інтересами. А ще кожен має своє хобі. От, наприклад, від Антоніни Віталіївни подружки мають багато подарованих серветок з різного виду сучасними вишивками та плетених гачком. Ольга Леонтіївна любить працювати з бісером. Катерині Петрівні до вподоби блузки вишивати хрестиком. А випікати солодощі мали талант всі подружки.
Я зрозуміла, що про подібне мої співбесідниці можуть розповідати довго, бо ж знають один про одного дуже багато.
– А суперечки часто виникали між вами? – це питання переслідувало чи не з самого початку спілкування.
«Ні, якщо і стикалися з якимись непорозуміннями, то якнайшвидше старались їх виправити», – почула у відповідь.
– А в чому ж все-таки, гадаєте, полягає секрет такої тривалої дружби між вашими сім’ями? – цікавлюсь, надіючись отримати якийсь рецепт.
«Можливо тому, що навчилися розуміти, довіряти, підтримувати та допомагати один одному», – розмірковує Ольга Калиш.
А за словами Антоніни Камлочук усіх пов’язують ще й українська мова, українська церква, те, що у політиці є однодумцями і, без сумніву, їх діти. До речі, історії дружби у дітей подібні до батьківських. Такий факт є цікавим. Але й не дивно, бо ж така модель відносин спостерігалася ними ще з малих літ. Та й нині, вже у своєму дорослому житті, мають її за взірець. І ось в роздумах намагаюсь заглянути в минуле, перебираючи знайомі життєві історії. Але певна, що подібних ніколи не зустрічала. Тому називаю їх унікальними.
І дай Боже вам, люди добрі, при доброму здоров’ї до 100 літ дожити! А веселкові взаємини нехай унаслідують не тільки діти, внуки і правнуки, а й усі, хто познайомиться з цією незвичайною історією.
P.S. Коли стаття вже була готовою, в мене прийшло чітке розуміння того, що, висвітлюючи дану тему, я похапала лише вершечки. Впевнена, що у кожному моєму найкрихітнішому реченні криються цілі серії історій цієї дивовижної та рідкісної дружби, яку описати варто було б у книзі. І вірю в те, що хтось із головних героїв, а чи їх нащадків, таки візьметься за таку справу. Бо це варте уваги. Це те, що робить світ добрішим та гуманнішим.
Людмила МЕЛЬНИЧУК
-
Сьогодні
-
Завтра
-
Незабаром