Пів століття з баяном в руках і піснею в серці – директор будинку культури села Старий Загорів відзначив поважний професійний ювілей

Досвідченого культпрацівника, справжнього корифея вокальної творчості Василя Петровича Шажка в нашому районі знають, як щиру і талановиту людину.

За п’ятдесят років, що працює у цій сфері, зумів прищепити любов до пісні та народних традицій не одному поколінню односельців, створити самобутні художні колективи, які виступали навіть за кордоном. Такого успіху досяг, бо завжди вкладав усю душу у те, чим займався: кожну репетицію, кожен виступ, кожну, відшліфовану до тонкощів, композицію. Маючи неабияку інтуїцію, гуртував навколо себе лиш активних і воістину обдарованих ентузіастів.

Нині Василю Петровичу – 71. Та він і досі не уявляє життя без творчості та сцени. Каже, є ще порох у порохівницях, хоч і запал вже не той.

А ПОЧИНАЛОСЬ УСЕ ЩЕ ЗІ ШКІЛЬНОЇ ПАРТИ

Співрозмовник подумки повертається у далеке минуле й з ностальгією заводить пісню про Батьківщину. Розучив її, каже, ще у восьмому класі рідної Старозагорівської школи разом з тодішнім наставником Лідією Гурою. Співав той твір на усіх заходах та святах. Більше можливостей для проявлення дитячого таланту з’явилось, коли перейшов вчитись у Локачі. Там завдяки досвідченому вчителю музики Юрію Нестеру, який відразу розгледів у Васі неабиякий потенціал, став активним учасником художньої самодіяльності. Пригадує, вперше на районну сцену вийшов із піснею Тулікова «Девчонки, которые ждут» (слова і мелодію досі знає напам’ять). Згодом заспівував у дівочій вокальній групі, був учасником учнівського хору і танцювального колективу. Вже тоді хлопець твердо вирішив, що подальше життя пов’яже саме з піснею. І навіть коли після закінчення школи не вдалося вступити у мистецький навчальний заклад, продовжував брати участь у творчому житті рідного села. Самотужки освоїв гру на баяні, отримавши лиш кілька коротких уроків від односельчанина. А коли заробив в колгоспі перші гроші, то придбав і собі такий музичний інструмент.

Наповнені творчістю були і його армійські будні. Служив Василь далеченько від дому – в Московському окрузі. Каже, жоден огляд військової частини за участю вищого керівництва, чи вечірні стройові марші солдатів не обходилися без пісні. Одну із популярних тоді – «Серая шинель», Петрович гучно завів і у редакції. В армії він завше був «запєвалою».

НА ПЕРШІЙ РОБОТІ У ЗАТУРЦЯХ НЕ БУЛО КОЛИ  «РОЗКАЧУВАТИСЯ»

Бажаючи втілити давню мрію, Василь Шажко наприкінці 60-х років звернувся у районний відділ культури, який тоді очолював Антон Антонюк. Просився на роботу. Запропонували відразу чотири населені пункти, де були вільні місця, – Затурці, Привітне, Бубнів і Михайлівка. Обрав останній, бо, мовляв, в маленькому селі початківцю простіше освоїтись. Та обставини склались так, що добровільно-примусово направили художнім керівником в Затурці. Нині зізнається, такої відповідальності побоювався, проте слова Антонюка:

«Справишся… Не святі горшки ліплять», додавали впевненості.

«Розкачуватись», як каже, не було коли. Вже з перших днів директор цього закладу культури посадила біля магнітофона і попросила розучити дві прості пісні. А ввечері провести репетицію за участю вокальної групи дівчат. Через відсутність музичної грамоти, художній керівник відчув певні труднощі, бо і нот толком ще не знав, і як співати в два голоси поняття не мав. Усе довелося ловити на льоту. І робив це Василь успішно. Пізніше навіть створив молодіжний естрадний ансамбль, який набув неабиякої популярності в Затурцях.

У РІДНОМУ СЕЛІ ВЧИТЕЛЮВАВ І КУЛЬТУРУ ВІДРОДЖУВАВ

В середині 70-х Шажко очолює заклад культури в Старому Загорові. І за сумісництвом його (на той час фахівця, в якого за плечима навчання у Луцькому культосвітньому училищі) приймають на роботу в місцеву школу – вчителем музики та співів. Власне, як зауважує, таке поєднання було чудовою можливістю підняти занепавшу сільську культуру на вищий рівень. І цю можливість завжди використовував сповна, залучаючи до художньої самодіяльності не тільки талановитих учнів, а і багатьох педагогів (Лідію Гуру, Анатолія Татарина, Анатолія Дихала і навіть директора школи Василя Бернадського). За короткий час Шажко зумів створити жіночу і чоловічу вокальні групи вчителів. Сільські ентузіасти різного віку із задоволенням відвідували репетиції, постійно розширювали репертуар. Та справжня слава на загорівців чекала попереду.

МІСЦЕВА ХОРЛАНКА ПІДНЯЛА НЕ ТІЛЬКИ ІМІДЖ СЕЛА, А Й РАЙОНУ

Ідея об’єднати старших сільських жінок – працівниць місцевого колгоспу, в самобутній співочий гурт виникла в місцевої жительки Наталії Кущ, яка у 78-му році стала художнім керівником. Задум втілювали разом із Василем Шажком. Новоспечений колектив налічував 12 учасниць. Пізніше до нього вирішили залучити й Героя Соціалістичної Праці Віру Баран. Це, напевно, й стало переломним моментом у подальшій долі хорланки, яка швидко набувала популярності у нашій місцевості. В її репертуарі – відомі українські пісні та авторські – про людей праці. Як наголошує мій співрозмовник, в районі тоді жоден творчий звіт, конференція, колгоспні звітно-виборчі збори не проходили без виступу поважних загорівчанок (неодноразово запрошували й до обласного центру). Жінки гастролювали на чистому ентузіазмі, отримуючи лиш два з половиною радянські карбованці відрядних. Був навіть випадок, коли одну із учасниць чоловік закрив в хаті, аби та не поїхала на виступ.

Хорланка Героя Соціалістичної Праці Віри Баран проіснувала понад 20 років. І цей період Василь Шажко називає період розквіту культури на селі.

1

НОВІ ОБЛИЧЧЯ – НОВИЙ УСПІХ

Бажаючи й далі підтримувати високу планку, наприкінці 90-х років директор Старозагорівського будинку культури береться за пошук нових віянь. Так утворюється вокальна група фольклорного напрямку, до якої входять вчителі та інші сільські жителі. Каже, назва «Перевесло» у самодіяльних артистів з’явилася випадково, коли (за пропозицією тодішнього кандидата у депутати облради Олега Савчука) поїхали до сусідньої Польщі на Міжнародний фестиваль обжинкових обрядів. І це, як зауважує Шажко, був хороший старт, бо вже наступного року (2004-го) колективу присвоюють звання народного.

Унікальність «Перевесла» у його самобутності. Це, можна сказати, душа і невичерпні традиції нашого народу. Тут українська співанка завжди доречно переплітається із фольклором з елементами обрядового дійства – обжинками, місінням короваю, розплітанням коси, проводами в армію, колодкою. Пан Василь говорить, що сценарії дійств складаються на основі розповідей старожилів, що додає виступам особливого колориту і реалістичності. Сільські аматори сцени вже неодноразово побували на святі «Берегиня», фестивалях «Рожищенська Мальованка», «Український коровай-сузір’я» тощо. А останнім часом «Перевесло» ще й у доволі незвичний спосіб вітає іменників із ювілеями, віншує молодих на весіллях. Для Василя Шажка кожен, хто вкладає душу у цю справу, став близькою людиною. Тож, буває, зберуться усі гуртом після якогось виступу за столом і ще довго виспівують пісень під мелодії баяна. Просто так – заради задоволення, для душі.

ЗІСПІВАНІ СЕРЦЕМ

Більшість творчих досягнень Василя Петровича – це і досягнення його дружини Євгенії – теж працівниці культури. Вони вже багато років разом – вдома і на сцені. В репертуарі цього родинного дуету є понад сорок пісенних композицій. Глядачі завжди чекають їхніх виступів, бо Шажки співають серцем. І, мабуть, отою відданістю улюбленій справі й зуміли надихнути на творчі звершення не одне покоління своїх односельців.

Павло КОСТЮЧКО

Фото з сімейного архіву Василя ШАЖКА