Чужих дітей не буває: подружжя локачан подарувало батьківське тепло для 11 діток

Чи варто усиновлювати дітей? Наука доводить: негативні гени передаються дітям у спадок від їхніх батьків. То чим все-таки варто керуватися подружжю, яке хоче подарувати батьківське тепло покинутому малюку: застереженнями науковців чи покликом серця?

Про це пише Ірина Бура на сайті «Вісник+К».

Дитина не річ, назад не повернеш

За 18 років подружнього життя Марія і Петро Мартинюки з Локачів стали батьками для 11 діток, п’ятеро з яких – усиновлені. Серед них – хвора на ДЦП дівчинка.

Марія завжди мріяла мати не тільки власних діток, а й дитя усиновлене. Її малята мали все: любов, турботу, повноцінну сім’ю, а скільки ж є на світі таких крихіток, яких і на руки нікому взяти, – так завжди міркувала вона. І разом з тим молода жінка розуміла, на скільки відповідальним є цей крок – усиновити, адже дитя не річ, назад його уже не повернеш.

Одного дня Марійка дізналася, що в пологовому будинку їхнього селища народилася дівчинка, а та, яка дала їй життя, відмовилася від неї. Новоспечена матір віддавала переваги «вільному плаванню», тож дитина у її плани геть не входила. Новонароджена, яку згодом нарекли Полінкою, з’явилася на світ семимісячною, але в історії хвороби було вказано, що маля абсолютно здорове. Саме цю крихітку і взяло у свою сім’ю подружжя Мартинюків, незважаючи на те, що на той час вони уже мали трьох власних донечок, найменшій з яких виповнилося лише рік і вісім місяців.

Коли Полінка почала підростати, нові тато й мама стали помічати у неї певне відставання у фізичному розвитку. У рік вона ще не сиділа, не бавилася іграшками. Зрештою, лікарі діагностували у неї дитячий церебральний параліч. А далі – випробування лікарняними закладами, які було дуже важко пережити молодій мамі, адже їй доводилося на чималий період залишати своїх донечок. Втім, розриваючись між сумом за дітьми і необхідністю лікувати Полінку, обирала останнє…

Коли хворій донечці виповнилося два з половиною рочки (2011 рік), у сім’ї Мартинюків з’явилося іще одне щастя – народилася донечка Естер. Подружжя тоді проживало в однокімнатній квартирі на третьому поверсі п’ятиповерхівки, де ліфта, відповідно, не було. Тож Марійка з двома колясками щодня долала східці, аби Естер і Полінка мали змогу подихати свіжим повітрям. А вночі потрібно було годувати новонароджене маля і постійно вставати до хворої дитини: то пити дати, то їсти, то підгузок змінити. Важко було ще й тому, що Полінка дуже ревнувала маму до крихітної сестрички, вона не могла змиритися з тим, що її увага та турбота дістаються ще комусь. 

Петру, аби забезпечити свою сім’ю, доводилося довгий час проводити на роботі. Сусіди ж в один голос радили молодій мамі віддати хворе дитя у дитбудинок, мовляв, навіщо брати на себе чужий тягар, тим більше такий? Але Марійка навіть думати про це не хотіла. Дитина стала для неї рідною, а як можна віддати свою кровинку і спокійно жити собі після цього?

Марія Мартинюк каже: хоч її чоловік часто на роботі, а раніше йому  доводилося працювати і вночі, його допомога у вихованні дітей є просто безцінною, бо, попри втому, він завжди знаходить для них час. А ще він не розділяє роботу на чоловічу і жіночу та допомагає своїй дружині в усьому.

– Наше життя не казкове і не безтурботне, – говорить Петро Мартинюк, – однак усі проблеми ми з дружиною долаємо разом. Знаю, що чоловіки часто не витримують, коли у них народжується хворе дитя, і йдуть з сім’ї. Але лише морально і духовно хвора людина може ось так залишити свою хвору крихітку. Ці дітки такі ж цінні для Бога, як і здорові, а батьки їм потрібні значно більше, ніж здоровим. А ще я впевнений, що варто усиновлювати навіть тим батькам, у яких вже є власні діти, адже вони показують таким чином приклад любові, доброти і співчуття до інших.

Свої діти теж далися Марійці не легко. Вона ніколи не забуде того дня, коли на світ з’явилася її друга донечка Юлія. Дитина народжувалася сідницями. Коли маля наполовину вийшло, лікарі помітили, що його рученята загорнулися, тож буквально запхнули його назад до материнської утроби. Потім щосили тиснули на живіт матері і стимулювати повторний вихід дитини назовні. Немовля народилося бездиханним, лікарі одразу підключили його до кисню. Оцінка таких пологів була критичною – нуль балів за шкалою Апгар. Марійка пригадує, тоді вона була впевнена, що з дитиною буде усе гаразд. Дякувати Богу, так і сталося. І тепер про ті страшні пологи лишилася лише згадка.

2

Чужий «тягар» став щастям і сенсом життя

Буквально через рік сім’я Мартинюків поповнилася донечкою Катрусею. Тоді за сприяння благодійного фонду родина переселилася у власний просторий будинок. А через 5 років, у 2017-му, на світ з’явилася донечка Тавіта. А у 2018 році подружжя взяло до себе у сім’ю ще четверо діток – три хлопчики і одну дівчинку, які між собою є рідними. Найстаршому з них – Микиті – 15 років, Іллі – 13, Маргариті – 9, і Владику – 8 років.

– Ми просто захотіли взяти діток, тому звернулися у соцслужби, де нам запропонували рідних братиків і сестричку. Мама у них померла, а тато невідомо де. Якби ми їх не забрали, то їх просто розділили б і розприділили б у різні інтернати, – каже Марія.

Усиновлені діти фактично з першого дня почали називати своїх нових батьків татом і мамою. Марійка каже, попри те, що «нові» діти у них ще порівняно не багато часу, у неї вже таке відчуття, що вони завжди були їхніми, бо направду стали для неї рідними. Між собою братики і сестрички теж уже пройшли етап «притирання» і нині чудово ладнають. На запитання, звідки Марія бере сили і бажання народжувати власних діток і усиновлювати покинутих, відповідає, що, коли з’являється дитина, то з’являються і сили ростити її, а насправді важко не тоді, коли дітей багато, а коли їх немає взагалі.

А щодо Полінки, то їй зараз уже 10 років. Розумово дівчинка розвинена добре, вчиться на індивідуальному навчанні, однак ходити так і не може.  І тому, як і раніше, потребує постійного догляду батьків. Та, попри все, вона надзвичайно життєрадісна і любляча. А ще – позитивна і дуже щира.

…Найперше, через що подружні пари зазвичай вагаються, всиновити дитину, чи ні, – боязнь, що вона успадкувала «погані» гени своїх біологічних батьків і, зрештою, сама вестиме такий же спосіб життя, як і вони. Мартинюки попереджають: з усиновленими дітками дійсно не легко, однак справжні батьківські теплота і любов спроможні розтопити та ліквідувати усі негативні гени. Адже кожна дитина здатна до наслідування і бере приклад із тих батьків, які її виховують…