Зупинив атаку на Житомир: який вклад в оборону нашої країни зробив житель Локачів

Уродженець селища міського типу Локачі Ігор Скучинський з 2017 року боронить Україну. І не з телевізійних новин знає про ситуацію на фронті. Чоловік сьогодні може обійняти своїх рідних та маленьку донечку Єву завдяки вірному товаришу, який витягнув з поля бою важко пораненого Ігоря, а далі за його молоде життя боролися лікарі. Хлопець втратив ногу, проте не втратив сили духу, віри в себе та досі вірить у перемогу.

Спортом захоплюється з дитинства

35 - річний Ігор Скучинський – майстер спорту з гирьового спорту, учасник різних змагань, п’ятикратний чемпіон Волинської області. Тричі ставав чемпіоном України. Має цілу гору нагород та дипломів. Наш герой зазначив, що любов до гирьового спорту почалася з книжки про Леоніда Жаботинського – відомого українського важкоатлета, який здобув чимало титулів, зокрема, чотириразового чемпіона світу. Першим тренером хлопця став Олександр Лаврентьєв із яким Ігор познайомився коли навчався в Ірпені. Молодий спортсмен здобував призові місця, після чергової перемоги до нього підійшов керівник Володимир-Волинського спортивного клубу «Любарт» і запропонував тренерську роботу.

«Для мене це було щось нове, тож я погодився. Один з моїх вихованців став чемпіоном України серед юніорів. Успіхи учнів – це особлива гордість для кожного вчителя. Були в мене й особисті плани, але все перекреслила війна. Совість не дозволяла сидіти вдома, коли на Сході гинули молоді хлопці. І у 2017 році підписав контракт на військову службу. Дуже швидко став командиром розвідувального взводу 14-ї ОМБР імені князя Романа Великого», – розповідає Ігор.

Орки поховалися в лісах і заблукали

24 лютого 2022 року Ігор Скучинський був на Київщині. З початку повномасштабного вторгнення чоловік захищав різні населені пункти нашої країни. Керівництво не­одноразово відзначало не лишень його досвідченість, а й аналітичне мислення, інтуїцію. Розвідка повинна найперша оцінити ситуацію, адже від неї залежить успіх бою. За відвагу старшого лейтенанта Ігоря Скучинського нагородили двома орденами: «За мужність» III ступеня та Богдана Хмельницького III ступеня. Чоловік неодноразово потрапляв у складні ситуації та завдяки своїй рішучості та миттєвій реакції рятував не лишень себе, а й підлеглих.

Перший орден Ігор отримав за те, що разом з побратимами зупинив колону ворога.

«Мали завдання не допустити просування орків на Житомир. За останніми даними, це була колона з двадцяти танків у супроводі двох гелікоптерів. Коли ми з моїми хлопцями збиралися, хтось запитав: «Скучинський, ти хоч знаєш, куди ти йдеш? Ти йдеш творити історію!» Ми зайняли вигідні позиції на пагорбах. Звідти добре було видно центральну дорогу. Саме заходило сонце і сліпило росіян. Чесно, я злякався, коли побачив колону, якій не було кінця краю. А на БМП ворогів – як мурах! Ми розуміли, що наші сили нерівні, бо мали лише два танки та стареньку БМП, але мусили їх зупинити! Хлопці-танкісти та екіпаж бойової машини діяли героїчно!» – пригадує чоловік.

Буквально за 20 хвилин бою наші захисники знищили 14 машин, близько 50 пошкодили. Навколо лежали трупи росіян і їхні ж танки розверталися по них, аби втекти. Ігор доповів командиру, що завдання виконано.

«Орки, які вчасно не пішли за своїми, поховалися у лісах. Ігор з іншими розвідниками взяв дев’ять рашистів у полон, серед яких було троє офіцерів. Ще й вдалося знищити два «Урали». За успішне виконання відзначили не лишень мене, а й семеро моїх побратимів» – розповідає боєць.

Щоб прикрити хлопців, викликав вогонь на себе

Виграна битва це ще не виграна війна. Скучинський зі своєю групою мали розвідати наявність ворога у напрямку міста Снігурівка на Миколаївщині. Місцеві жителі запевняли військових що там нікого немає та в Ігоря було погане передчуття, тому пройшовши частину шляху вирішили оцінити обстановку з квадрокоптера.

«Ми виявили ворогів, але й вони помітили нас. Почала працювати їхня БМП. Оцінивши ситуацію, зрозумів, що своїми силами ми не впораємося, тож дав команду на відступ. Щоб прикрити хлопців, почав стріляти по росіянах, викликаючи вогонь на себе. Вони лупили осколково-фугасними зарядами. У мене весь бронік був в осколках, поранило ногу, поперек. Від великої втрати крові став непритомніти, але ще встиг доповісти керівництву. Коли наші вдарили з мінометів, орки відступили. У мене злетіла каска. Лежав під вогнем і думав, що як влучить у голову, то капєц. Та Бог оберігав. А потім до мене підповз солдат Нідєлкін і на ремені з автомата взявся відтягувати до своїх. Пів дороги сунув, а там уже забрала швидка», – пригадує Скучинський.

За те, що прикривав відхід своїх, отримав другу нагороду. У лікарні в Ігоря почалася своя боротьба, хоч і без пострілів та не менш складна. Поранений перебував на межі життя і смерті. У чоловіка два рази зупинялося серце. Лише у Кіровоградській обласній лікарні вдалося стабілізувати стан.

«Я довіку буду вдячний хірургу проктологічного відділення Олександру Михальченку та завідувачу приймального відділення Миколі Цепіну. Обоє родом із Західної України, тому, напевно, переживали за земляка. Вони витягнули мене з того світу. До речі, хтось з лікарів у розмові згадав, що якби не постійні заняття спортом, серце не витримало б.» – розповідає герой.

Два місяці чоловік був у важкому стані, а загалом уже п’ять перебуває під наглядом медиків. Втратив ліву ногу, проте Ігор вірить, що завдяки протезуванню та реабілітації, яку проходитиме у Німеччині, все буде добре. У тілі військового досі лишилось 11 осколків. Для хлопця боляче просто рухатись, але голос у нього оптимістичний, адже спортсмени так просто не здаються.

Кореспонденти Район.Локачі пишаються, що у нашому краї є такі герої!

Руслана ТАТАРИН