«Хочу, щоб мої діти жили в мирній країні» – учасник АТО з Локач вірить у якнайшвидше закінчення війни на Донбасі

09 Серпня 2019, 09:32

2594

Спілкуватися із учасниками АТО завжди психологічно важко. Бо хоча ці люди й намагаються зберігати спокій у будь-якій ситуації, проте важкі фронтові спогади можуть в мить його порушити. Багато чого із пережитого воліє не згадувати і Андрій Самчук.

До слова, військова кар’єра колишнього будівельника розпочалась ще з мобілізації 2014-го. Понад рік, як і тисячі інших співвітчизників, чоловік виконував свій обов’язок перед Батьківщиною. А пізніше, вважаючи цю справу ще недоведеною до кінця, поповнив ряди солдатів-контрактників.

Несучи службу у різних військових формуваннях (загалом понад три роки), карту Східної України боєць вивчив мало не на пам'ять. Каже, перебував місяцями як на першій, так і на другій лінії розмежування. Та детально розповідати, де саме дислокувалися його підрозділи і які завдання виконували, не поспішає, бо це, мовляв, – інформація під грифом «таємно».

«Одна із окремих рот, в якій я раніше служив, підпорядковувалася напряму Генштабу, тож наші позиції змінювались постійно. Сьогодні, скажімо, допомагаємо піхоті в Павлополі, а вже завтра тиждень чекаємо вказівок від вищого керівництва в Приазовську. Тривалий час воювали і на донецькому напрямку в складі 10-ої гірсько-штормової бригади (в Мар’янці, Гранітному). На передовій, і це засвідчить кожен атошник, насправді скрізь й завжди небезпечно, бо навіть за умов відносного затишшя диверсанти можуть обстріляти блокпост, кинути гранату, чи в бліндаж зненацька прилетить снаряд 120 калібру» – додає Самчук, запевняючи, що вгамовувати власний страх і сприймати війну як належне навчився ще у перші місяці перебування на Сході.

Зі щемом в серці пригадав чоловік пекельний травень 2018-го, коли разом із побратимами з 14-ої окремої механізованої бригади три доби тримали опорний пункт в селі Катеринівка на Луганщині. Каже, довелось протистояти російському спецназу, який хотів прорвати їхню оборону із тилу. У боях проти «нічних привидів» (так називали контрактників російської регулярної армії) тоді один український військовий зазнав поранення, а один – загинув.

Враховуючи попередній гіркий досвід, співрозмовник зауважує, що ворога не слід недооцінювати, адже по той бік барикад дилетантів з-поміж місцевих сепаратистів вже майже не залишилось. Проте, каже, і наші хлопці навчилися воювати за стандартами НАТО. Торік, до прикладу, підрозділ Самчука проходив спільні навчання із канадськими військовими, де відпрацьовували тактику і стратегію ведення вогню, прийоми оборони тощо.

Кар’єра військового до душі Андрію Самчуку. Чоловіку вже присвоєно звання «старший сержант». За час служби у нього були різні військові спеціальності: сапер, командир відділення розвідки, виконував обов’язки оператора-навідника БМП-1. Відчуваючи, що буде корисним у війську й надалі, нещодавно підписав уже п’ятий піврічний контракт. Нині несе службу у повітряних силах ЗСУ.

І хоча Андрію – вже 40 років, власної сім’ї так і не створив. Проте, дуже про це мріє й надіється, що його діти народяться вже на мирній землі.