Олександр Терещук з Маркович розповів про пережиті події та полон на сході України у 2014

Багатьом нашим землякам довелось пройти жорстокою дорогою війни, яка понад п’ять років не дає спокою, руйнуючи плани, розбиваючи сім’ї, забираючи найцінніше, що є в людини – життя.

Про пережите, яке оголеним нервом назавжди засіло в душі, не кожен з бійців наважується не те що розповідати, а й згадувати. З Олександром Терещуком – жителем Маркович, який побував у самому пеклі на сході України ще у 2014 році і пережив полон, нещодавно вдалось поспілкуватись. Про це пише журналістка Людмила Мельничук Богута.

Нині Олександр, пригадуючи той страшний період свого життя, ніби про події вчорашнього дня розповідає. Все, як каже, закарбувалося в пам’яті назавжди: і біль від втрат побратимів, і відчуття подиху смерті на кожному кроці, і головне – гордість від того, що таки не дали ворогу запустити свої загарбницькі щупальця вглиб нашої держави.

«Не думав, що на війні опинюся. У Горохівському військкоматі, куди викликали в квітні 2014-го (то була перша хвиля мобілізації), повідомили лиш про необхідність проходження військової підготовки. Автомата я тримав в руках ще 20 літ тому – під час строкової служби, тож пригадувати все, можна сказати, довелось спочатку. Зарахований був до особового складу, що брав участь в обслуговуванні та ремонті військової техніки. Це було дійсно «моє», хоча великим знавцем цієї справи себе не вважаю. Багато з таких навиків доводилось опановувати вже «по ходу дії». Через півтора місяця, проведених на Рівненському полігоні, колона нашої 51-ї окремої механізованої бригади вже рухалась на Схід», – розповідає Олександр. 

1

На донецькій землі, де охороняли Маріупольський аеропорт, наші захисники довго не затримались, отримавши наказ змінити місце дислокації на полігон в містечку Дачне, що на Дніпропетровщині. А причиною стали жахливі події під Волновахою 22 травня, де 51-а ОМБр понесла перші жертви: 17 убитих внаслідок підступного нападу терористів. Пізніше, на початку серпня, перебуваючи на миколаївському полігоні «Широкий Лан», бійці вже знали остаточно, що дорога звідси – знову просто на війну, про жахіття якої і здогадатися було важко.

Перше, з чим стикнулися на Донеччині, це спротив поодиноких місцевих жителів. Вони зустрічали їх військову колону, що рухалась в напрямку Іловайська, з вилами в руках, намагаючись проштрикнути колеса машин, тикали дулі, хрестили… А ворог час від часу «поливав вогнем».

1

«Сили були нерівні. У противника – сучасна зброя, нова техніка, а ми ремонтували свою на кожному кроці. Та й спорядження не всі мали. Якось бронежилети нам привезли з хлопців, що загинули під Волновахою. Відмити їх від крові, що вже засохла, було майже неможливо. Собі вибрав більш-менш придатного, понатикав ще більше пластин з інших – пошкоджених, в результаті вага значно перевищила стандартну, але все ж таки почувався хоч якось захищеним. У новому бронежилеті, якого переслали з Локач, судилося побути лише тиждень – якраз до захоплення нас в полон російськими солдатами», – зазначає співрозмовник. 

Що довелося пережити на війні, то, як каже співрозмовник, не хочеться й згадувати. Нестерпно було бачити каліцтва… Гинули хлопці, яким було не більше 20… Його ж біда дивом обходила стороною. Хоча й було, що на цілий тиждень втрачав слух в результаті розірваного поблизу снаряда, пізніше знову отримав таку ж травму, але вже трохи швидше оговтався. Коли ж у полон потрапив (25 серпня, під Іловайськом), то всі сподівання на порятунок здавалися марними.

«Нас, заручників, поклали на землю і тричі поцілили з танка. Лише останній снаряд не завдав шкоди, впавши поблизу у ставок. Тих, хто вцілів, ще чотири дні тримали під вартою у полі, куди щодня привозили нових полонених. За їжу і воду нам були кавуни, що росли поруч. «Постіль» вимощували з листя кукурудзи. Кожен наступний день треба було пережити під палючим сонцем, а вночі, не маючи одягу (у багатьох навіть теніски на собі не було), тряслися від холоду», – розповідає Олександр.

Дати звістку рідним про себе і що знаходиться в Сніжному Донецької області, Олександр зміг лише за тиждень, коли як і іншим – більше сотні полоненим, російські вартові дали таку можливість. Ніхто не знав, скільки часу перебуватиме в неволі. Проживали у напіврозваленому приміщенні, де спочатку прилягти ніде було. Харчувались двічі на день жменькою пісної каші і шматком хліба, величина якого з часом тільки зменшувалась. До того ж за щастя було залишитись виконувати будь-які роботи на місці, аби лиш не потрапляти на очі жителям міста, від яких часто терпіли моральні приниження.

Пройшло тижнів зо два, як ситуація з харчуванням почала потрохи налагоджуватись завдяки старанням наших волонтерів, які також забезпечили одягом. Пізніше полонені знаходили спосіб, аби купити все необхідне в магазині. Облаштували з часом, наскільки могли, і «житло». Але для душі, як каже, від цього комфортніше не ставало.

1

Визволити Олександра вдалося аж за місяць. 28 вересня додому – у різні куточки України, поїхали і 16 його побратимів. Шкодував дуже, що Ігор з Турійська, який також був у списках на обмін полоненими, саме в місті на роботі був і звільнитися чоловіку вдалося лише через три місяці – в грудні.

Сьогодні Олександр, розповідаючи про підступність, жорстокість кривавої війни, не шкодує, що побував у її тенетах. Каже, що так, значить, мало бути. Головне, що повернувся до родини на мирну землю, куди ворогам, хоч і дорогою ціною, але наші хлопці не дали шансу й кроку ступити.

Людмила МЕЛЬНИЧУК

Фото з сімейного архіву Терещуків