Знаний фермер з Білополя відсвяткував шістдесятирічний ювілей

26 Липня 2020, 14:09

2352

«Хліборобську долю мати – зірок з неба не хапати», – так про своє життя каже знаний у районі фермер Микола Курбай з Білополя, якому нещодавно липневі дні копу літ нарахували. За своїх 60 ювіляру чимало стежок та поля прийшлось стоптати, не один врожай в поті чола збирати, адже долю вибрав нелегку – хліборобську.

Проте не нарікає. На роки то й взагалі не звертає уваги. Хай собі там, як каже, будуть в паспорті прописані. Головне, що в душі енергії та молодецького запалу повні засіки, і планів – хоч відбавляй. Про це пише журналістка Людмила Мельничук Богута.

Що торуватиме і далі життєвий шлях у сільській місцевості, для Миколи Васильовича – уродженця села Колона Іваничівського району, не було несподіванкою. Адже після закінчення школи обрав навчання в Львівському лісотехнічному інституті. Правда, не встиг і року попрацювати у Губинському лісництві, як отримав пропозицію обійняти посаду заступника голови правління колгоспу імені Фрунзе в Білополі. В цьому селі з сім’єю проживає й донині. А от рід діяльності ще не раз довелось змінювати (хоча так чи інакше все із сільським господарством пов’язано): у 1993-2008 роках очолював колгосп імені Федорова в Колпитові, а після його розпаду, опираючись на певний досвід, започаткував фермерське господарство «Колпитівське».

За словами іменинника, йому «на блюдечку» ніколи нічого не діставалось.

«До обов’язків голови колгоспу я приступив у 33 роки. На такій посаді був наймолодшим не лише в районі, а, напевно, і в області. Треба було безустанну працювати і багато чому вчитися, тому сім’ї майже не бачив. Вихованням обох синів займалась дружина. А я, коли приїжджав додому – діти вже спали, з дому їхав – ще спали. Про вихідні і мови не було. Знаю, що років 7 чи 8 навіть у відпустку не ходив. На той момент не стільки тішив відпочинок, як результати праці. Все, що зроблено у ті часи – не лише моя заслуга, бо тягнули ми «того воза» в одну сторону разом з селянами. Але настали роки, коли викликали в район і казали: «Все майно колгоспне роздавай». Людей настроювали, щоб «скубали-рвали» ту землю. Отож, невдовзі і розлетілось все», – каже співрозмовник.

Про цей період з життя колгоспу пригадує і Любов Сокол, яка за головування Миколи Курбая зоотехніком працювала.

Якби люди не вийшли з колгоспу, то господарство процвітало б досі. Голова наш справився б, адже мав хазяйську хватку, був порядним і у всьому компетентний. Його слово було твердим, його слухали та поважали. Стараннями Миколи Васильовича і газ було проведено, і відновлено роботу водонапірних башт, частину доріг зроблено. Та що там казати – молодець він. Найболючішим було те, що люди почали забирати землю. Ще й зараз пам’ятаю слова Миколи Васильовича: «То нічого, що такі часи настали, а ми давайте триматися купки. Я за себе не переживаю, подумайте, як вам буде». Не послухали тоді, зробили по-своєму. В результаті його слова збулися. Він не пропав. Ну, а люди – одиниці хазяйнують на тих паях, а інші – просто в оренду здали», – ділиться Любов Петрівна.

Микола Курбай і дійсно не загубився у життєвих перипетіях. Створивши фермерське господарство «Колпитівське», вже 12 літ хазяйнує на орендованих 150-и гектарах землі, примножуючи здобутки. Радіє, що старший син пішов його стопами, вірить, що все у нього вдасться, допомагає у всьому.

«Тепер хоч є чим працювати: три трактори, стільки ж вантажних машин, комбайни. Також склади викупив у колишніх колгоспників. А як пригадаю, з чого починав… Придбав старенького трактора – і вперед! Мав ще, правда, комбайна. Знання, здобуті за головування, дуже знадобились. Багато чому ще вчився. Фермерством займатись не так просто. Доводиться бути спеціалістом на всі руки: і агрономом, і трактористом, зварювальником, бухгалтером, бригадиром, завгоспом… Але коли душа лежить до справи і бачиш результат, то з усім без проблем справляєшся», – розповідає пан Микола.

Серед культур, які вирощує, найбільш прибутковою називає ріпак. А от цукрові буряки, як каже, тягнуть за собою великі затрати. Не відмовляється від цієї рослини лише заради сівозміни.

І про що б не завів розмову – чи то про врожайність, чи про системи захисту від бур’янів чи хвороб, про добрива – у фермера вичерпна інформація знаходиться. Бо ж усе з практики знає. Нарікає лише, що залишились фермери без належної підтримки влади.

У своєму насиченому графіку землеробської праці Микола Васильович і для захоплень – мисливства та рибальства, залюбки час викроює. Відмовляється хіба у випадку, коли сезон полювань (як-от на качок у серпні) співпадає із жнивами.

«З друзями на природі відпочивати дуже люблю. Якщо мисливська справа є сезонною, то рибалити на орендованому ставку в Колпитові можу хоч і щодня. Вмію коптити та смажити рибу, а ще – вдається юшку смачну варити. На ставку у нас гарно. Лебеді плавають. Люди часто приїжджають сюди на відпочинок», – розповідає пан Микола.

Поміняти красу природи і сільське господарство на міські краєвиди колпитівському фермеру не раз був шанс. Колись і студентські друзі, знаючи потенціал Миколи, пропонували допомогти з працевлаштуванням. А його – й бубликом в місто не заманиш. Бо, як каже, на кого поле, господарку покине, сіно час тюкувати, жнива на носі... Всі його плани, словом, із сільським життям пов’язані. Нині он хату допомагає синові в Колпитові будувати…

«Хоч і не хапаю зірок, проживаючи в селі та на землі працюючи, але я сам собі господар, людина вільна і роблю те, що подобається», – оптимістично підсумовує прожиті роки ювіляр, ні на мить не сумніваючись у правильності вибору своєї життєвої стежини.

Тож, хай і надалі обраний шлях колоситься рясним врожаєм усіляких гараздів, шановний ювіляре.