Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Дружба
Дружба

Локачі: історія дружби між чотирма сім'ями, яка триває уже 45 років

12:00 15.01.2019
1629

Якось до рук потрапило фото, на якому побачила інтелігентних усміхнених панянок. Внизу прочитала підпис: «Нашій дружбі 45 років». Здивувала мене така солідна цифра. А жительки Локач Ольга Калиш та Антоніна Камлочук, з якими нещодавно мала зустріч, нічого, як кажуть, в цьому дивного й не бачать та не уявляють, як по-іншому могло би бути.

З ними на світлині – їх подруги – Катерина Царук та Галина Дородних. І треба сказати, що усі вони дружать сім’ями. Запитань до співбесідниць у мене було дуже багато. Здивувань – ще більше. Як зуміли пронести отакі стосунки крізь багато десятиліть – не вкладалось в голові… А вони, виявляється, і не загадували нічого наперед, а старались і у важкі хвилини, і в моменти радостей та щастя бути разом, жити без заздрості і поважати думку кожного.

Всі чотири подружжя, а це – Ольгу та Володимира Калишів, Антоніну та Олексія Камлочуків, Галину і Леоніда Дородних, Катерину та Володимира Царуків – доля звела у Локачах. Вони, будучи економістами, педагогами, лікарями, приїхали в селище хто звідки.

Ольга Калиш родом з Устилуга Володимир-Волинського району, Володимир Калиш – з Торчина, Антоніна Камлочук – з Чернігівщини, її чоловік – Олексій Наумович – з Рівненської області. Галина Дородних – з Турійського району, а її чоловік – Леонід Васильович, та Катерина Царук – з Нововолинська, Володимир Царук – з Тернопільської області. І ось сталось так, що всі вони жили на одній вулиці, їх діти потоваришували між собою, а дорослі не упускали моментів, щоб разом провести час, бодай раз в тиждень.

Антоніна Камлочук розповідає:

«Перебуваємо у таких відносинах неспроста, бо переплелися дороги наші життєві. Ольга є родичкою Царуків, а ми – сусідами, Льоня Дородних з Володимиром Калишем в культурі разом працювали, а ми разом із Галею Дородних – в побуткомбінаті».

До розмови долучилась Ольга Калиш:

«Ми всі між собою куми. Отож, нагод для того, щоб разом проводити час, багато: дні народження, хрестини, родини, річниці визначних життєвих подій кожного, державні, релігійні свята. 9 травня вже традиційно всі збиралися в Дородних, адже їх тато – ветеран війни. На Ганни завжди до нас усі йшли, бо так маму звали мою. А ще ми любили організовувати походи в кіно, часто відпочивали у лісі, на озері. Вміли веселитися: Камлочук на баяні вправно грає, Царук заспівує, а ми всі, було, долучаємось до співу. У нашому виконанні найчастіше звучав віночок українських пісень. Калиш мав неабиякий талант розповідати цікаві історії. Було не наслухаєшся. А танцювали як…».

Так було до 1993 року.. Потім сталося непоправне. Камлочуки втратили сина. Пізніше пішов з життя Володимир Калиш. Нестерпно важко і боляче переживали те, чого викреслити з пам’яті практично неможливо. Підтримували один одного як могли, ніколи не залишаючи наодинці з горем. Відтоді збиралися вже без співів і танців.

Антоніна Камлочук розповідає:

«Вже 3 роки, як сім’я Дородних проживає в Луцьку. Але ми і далі зустрічаємось і ніякі відстані не стають нам на заваді. Ось і на святкуванні 510-ї річниці Локач гарно відпочили. І хоч літа не стоять на місці, в душі ми, як і завжди, молоді».

А воно й відчутно. Підкупляє енергійність, блиск в очах цих жінок. Спілкування з ними заряджає позитивом. В подальшій розмові я дізналась про те, наскільки різними вони є – і за вдачею, і за інтересами. А ще кожен має своє хобі. От, наприклад, від Антоніни Віталіївни подружки мають багато подарованих серветок з різного виду сучасними вишивками та плетених гачком. Ольга Леонтіївна любить працювати з бісером. Катерині Петрівні до вподоби блузки вишивати хрестиком. А випікати солодощі мали талант всі подружки.

Я зрозуміла, що про подібне мої співбесідниці можуть розповідати довго, бо ж знають один про одного дуже багато.

– А суперечки часто виникали між вами? – це питання переслідувало чи не з самого початку спілкування.

«Ні, якщо і стикалися з якимись непорозуміннями, то якнайшвидше старались їх виправити», – почула у відповідь.

– А в чому ж все-таки, гадаєте, полягає секрет такої тривалої дружби між вашими сім’ями? – цікавлюсь, надіючись отримати якийсь рецепт.

«Можливо тому, що навчилися розуміти, довіряти, підтримувати та допомагати один одному», – розмірковує Ольга Калиш.

А за словами Антоніни Камлочук усіх пов’язують ще й українська мова, українська церква, те, що у політиці є однодумцями і, без сумніву, їх діти. До речі, історії дружби у дітей подібні до батьківських. Такий факт є цікавим. Але й не дивно, бо ж така модель відносин спостерігалася ними ще з малих літ. Та й нині, вже у своєму дорослому житті, мають її за взірець. І ось в роздумах намагаюсь заглянути в минуле, перебираючи знайомі життєві історії. Але певна, що подібних ніколи не зустрічала. Тому називаю їх унікальними.

І дай Боже вам, люди добрі, при доброму здоров’ї до 100 літ дожити! А веселкові взаємини нехай унаслідують не тільки діти, внуки і правнуки, а й усі, хто познайомиться з цією незвичайною історією.

P.S. Коли стаття вже була готовою, в мене прийшло чітке розуміння того, що, висвітлюючи дану тему, я похапала лише вершечки. Впевнена, що у кожному моєму найкрихітнішому реченні криються цілі серії історій цієї дивовижної та рідкісної дружби, яку описати варто було б у книзі. І вірю в те, що хтось із головних героїв, а чи їх нащадків, таки візьметься за таку справу. Бо це варте уваги. Це те, що робить світ добрішим та гуманнішим.

Людмила МЕЛЬНИЧУК

Коментарі
24 березня
Сьогодні
Вчора
22.03.2019
21.03.2019
20.03.2019
19.03.2019
18.03.2019
17.03.2019
16.03.2019
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин