«Золотий вересень» у Локачах 1939 року

Державність і соборність – ці два взаємопов’язані поняття відіграють істотну роль і у нашому минулому, і в сьогоденні. Тим більше, що нині за них доводиться платити дорогу ціну.«»

Між тим шлях українських земель до єдності був складним та неоднозначним, і він не вкладається у прокрустові ложа будь-яких примітивних заідеологізованих схем. Дитячі чорно-білі пояснення на кшталт «хороший-поганий» тут неприйнятні. Тож подобається це окремим прихильникам праворадикальних ідеологій чи ні, а вистраждана Соборність де-факто виникла в результаті трагічних подій вересня 1939 р., а саме – 17 вересня, коли й воз’єднались більшість західноукраїнських земель із всією Україною.

Ми не будемо тут здійснювати ані правовий ані історичний аналіз Злуки. Усіх зацікавлених я відсилаю до праць прекрасного львівського вченого – В.С.Макарчука. Давайте згадаємо перебіг тих неоднозначних подій у наших Локачах.

На той час буремні 20-ті та запеклі політична і навіть збройна боротьба вже лишились позаду. Опір польському окупаційному режиму було подолано, на Волині запанувала тиша. Але це було затишшя перед бурею. Національний гніт посилювався економічними негараздами. Скажімо, за центнер жита локачанин міг отримати не більше 7 злотих, що дорівнювало 3 півлітровим пляшкам горіл­ки. Важко долався застій у виробництві і торгівлі.    

Тим часом міжнародна обстановка загострилась до краю. Світ стояв на грані нової війни. У 1938 р. три фашистські режими: Німеччини, Угорщини та Польщі розшматували Чехословаччину. Незважаючи на союз, Гітлер вже гострив зуби і на Польщу. У тодішніх же польських зверхників далеко не вистачало політичної мудрості та далекоглядності Ю.Пілсудського.

Напередодні Другої світової Західний світ був схильний бачити в Польщі дуже поважний політичний і військовий чинник на Сході Європи. Чимало зусиль у творені цього міфу доклала і вона сама. Наприклад, за кілька днів до вступу гітлерівських військ у Данціг, польська закордонна преса розписувалась про чисельність і військову боєздатність польської армії, про завзяття народу, про твердість і авторитет уряду – аж до натяків на можливість маршу на Берлін і нового Грюнвальду.

Що з того вийшло світ побачив протягом наступних двох тижнів. Змовившись, два диктатори поділили світ і, розв’язали війну. Та саме внаслідок цієї трагедії наші Локачі, як і інші західноукраїнські землі  стали соборними. 

У сучасній історіографії чомусь є така тенденція – зображати Польщу у вигляді невинної жертви, яку всі намагаються образити, особливо різноманітні тоталітарні режими. А рятували її лише західні демократії. В той же час сьогодні абсолютно не згадується, що Гітлер прийшов до влади і досяг вершин своєї могутності завдяки найактивнішому сприянню саме цих демократій.

Керівники Англії, Франції та  США чомусь вирішили, що він виконуватиме їх вказівки, і до 1939 року допомагали йому розширювати кордони Райху. Друга Річ Посполита також користувалась значною підтримкою країн Західної Європи, які розглядали її як плацдарм для нападу на СРСР. Та в 1939 році на роль агресора більше підходив Гітлер, тому Польщу західні демократії банально «здали». Йти допомагати Польщі ніхто і не думав. Всі очікували, коли вермахт доб’є залишки польських військ і вступить у бій з Червоною армією, заради чого все і робилось.

Важким розчаруванням для них стало те,  що Гітлер, як виявилось, вже давно домовився зі Сталіним. Два диктатори не тільки не розпочали війни, але й поділили між собою нову жертву. Причому, Сталін поступив мудріше. Він не взяв ні шматочка етнічних польських земель, а лише раніше окуповані Польщею українські та білоруські землі.

Вранці 17 вересня 1939 року радянсько-польський кордон перейшли частини РСЧА, які до 23 вересня зайняли усю Волинь. Як згадували учасники  тих подій, звістка про вступ червоних військ викликала надзвичайне пожвавлення у повіті. Першими зорієнтувались у ситуації колишні члени ліквідованої Сталіним у 1938 році Комуністичної Партії Західної України. 

Відновив свою роботу підпільний Локачинський райком КПЗУ, значна частина членів якої після 1938 року перебувала у розгубленості і прострації, вважаючи що радянський уряд їх зрадив. Тепер старі надії ожили. Підпільники із захопленням сприйняли звернення командуючого військами Українського фронту С.К.Тимошенка про те, що українська червона армія йде визволяти своїх братів – західних українців із польського ярма. На першому ж засіданні райкому було прийнято рішення про вихід із підпілля і початок масової роз'яснювальної роботи серед населення.          

Того ж дня із невіддалених від Локач сіл прибуло чимало селян, які скупчились на базарній площі. Між них було і чимало локачан. Райком вирішив провести мітинг, на якому було прийнято рішення про роззброєння місцевої поліції і створення своєї – народної міліції. До такого швидкого розвитку подій ніхто з організаторів мітингу не був готовий, однак стримувати ненависть локачан, котра накопичувалась впродовж півтора десятка років, змоги не було.

Створилась критична ситуація, коли переповнений ненавистю натовп розпочав свій рух в сторону комендатури  із ворожими вигуками. Члени райкому йшли разом із маніфестантами. Поліція чекала, виставивши кулемет. Один із поліцаїв звернувся до натовпу з вимогою розійтися, пригрозивши розстрілом. І коли з кулемета було дано попереджувальну чергу, усі розбіглись.                                            

Члени райкому вирішили перебазуватись у сусіднє село – Твориничі, оскільки після виходу з підпілля остерігались арешту. По дорозі вони зустріли та роззброїли кільканадцять дезертирів з польської армії, котрі добирались додому. Між останніх були і українці. Частина з них приєдналась до райкомівського загону. Переночувавши, зміцнілий та озброєний  загін вирішив повернутись до Локач.

За час їх відсутності польська поліція також активно готувалась до сутички. З місцевих активістів, вона організувала загін самооборони, котрий очолив місцевий житель Білоскурський.

До речі, значна частина місцевих рядових українських націоналістів також вітала прихід Червоної армії, розглядаючи її як носія української державності (підрозділи Червоної армії, які вступили на територію Західної України, формувались із числа українців).

Тим часом, червоний загін вночі повернувся до Локач та зупинився у приміщенні старої місцевої школи, де було проведено нараду, на якій вирішено було створити ревком. Головою ревкому обрали В.П.Бернадського. До складу ревкому увійшли також В.К.Вознюк, О.Г.Лоянич, М.Б.Шапіро. Першою постановою нового органу було рішення про створення збройного загону, який з часом отримав назву «Робітничо-селянська гвардія». Начальником загону обрано знову ж таки В.П.Бернадського. Другою постановою у Локачах проголошувалася Радянська влада. Всі окупаційні органи влади оголошувалися ворожими українському народові і розпускалися. По містечку були розклеєні відозви із закликами записуватись у новостворене збройне формування. Таким чином_, у селищі склалось двовладдя.

Поліція мала перевагу над ревкомівським загоном і у чисельності і, що головне, в озброєні. Окрім того, з числа сімей ревкомівців було взято заручників, а Червона армія просувалась не настільки стрімко, як би хотілося, і була на той час десь біля Рівного. Тож стали висловлюватись думки про передчасність виступу.

Серед членів ревкому було кілька фронтовиків, які прекрасно знали, що в обороні війни не виграються і тому вирішили притримуватись наступальної тактики. Приміщення комендатури було блоковано, а з числа членів родин польських поліцаїв  також були взяті заручники. Після чого командир загону В.П.Бернадський вирушив до комендатури з пропозицією скласти зброю та розійтись по домівках.

Після того, як сторони дійшли порозуміння, усі заручники були звільнені. Польські поліціянти склали зброю та почали покидати містечко. На той час частини РСЧА уже вступили у м.Луцьк.

З робітничо-селянської гвардії було організовано три відділення. На дорогах поставлено застави та дозори, які роззброювали відступаючих польських солдат та відпускали. Весь військовий автотранспорт конфісковувався. Таким чином, новостворене збройне формування у лічені дні перетворилось на добре озброєний, організований та мобільний загін, що нараховував 50 чол.

Основним завданням нових  українських органів влади у цей час було забезпечення порядку у регіоні та підтримання функціонування народного господарства. Зокрема, були прийняті заходи спрямовані на захист польських осадників та членів їх сімей від самосуду українців. Слід було також не допустити випадків зведення рахунків поміж локачанами. Ревком також прийняв постанову про націоналізацію маєтку графа Шумовського у с.Замличі та польського поміщика у с.Козлів. В Локачах було націоналізовано три купецьких млини . Але оскільки за старою доброю українською традицією місцеві жителі відразу ж вирушили грабувати  покинуті польськими шляхтичами помістя, тому біля усіх націоналізованих об'єктів було виставлено озброєну охорону. Вся повнота влади була зосереджена в руках революційного комітету.

А ост в тих повітах, де цього не робилось, доходило до трагедій. Поміщики лишили по собі «добру» пам’ять. Таку, що як зауважив сучасний вітчизняний вчений Б.В. Гудь, селяни не лише вбивали колонізаторів і спалювали  маєтки, вони їх зносили до фундаменту і переорювали місця, де ті стояли. Щоб і сліду панського не лишилось. 

19 вересня відбувся багатолюдний мітинг, на якому локачани вітали радянських воїнів, що принесли їм свободу. Хоча перша зустріч із червоноармійцями ледь не завершилась трагедією. Зустрівшись із добре організованим та озброєним загоном ті прийняли його за польський підрозділ і ледь не вступили з ним в бій.

Приблизно у 20-х числах вересня у Локачах було розквартировано гарнізон РСЧА. Його командування пізніше відзначало, що червоноармійці були цілком забезпечені продовольством, бо місцеві органи влади не допустили розбазарювання маєтків поміщиків.

У нас, як і в усій Західній Україні тривав процес політичної самоорганізації українців. Ревком, який було перейменовано на тимчасовий комітет, виконував функції виконавчої влади. Робітничо-селянську гвардію було перейменовано у народну дружину і до 1940 року (створення на Волині органів НКВС) вона виконувала функцію правоохоронного органу.

Незважаючи на те, що організація владних структур на Західній Україні відбувалась під контролем місцевих комуністів, Кремль цим органам повністю не довіряв. На новоприєднаних землях відразу ж почалось створення нових партійних осередків, які очолили «свої», «перевірені», «радянські» комуністи. При цьому знайомство їх з місцевою специфікою до уваги не бралось. В більшості, колишнім членам КПЗУ було відмовлено у поновлені в лавах комуністів. Зокрема, Першим секретарем Локачинського райкому КП(б)У було призначено Я.А.Оліма, котрий до приїзду на Волинь керував Маріупольським зернорадгоспом. Втім, як можна судити із документів, він виявився порядною людиною і хорошим господарником.

Чисельність Народної дружини була обмежена до 20 чоловік. Протягом 1939 року цей правоохоронний орган здійснив розслідування ряду кримінальних злочинів та провів очищення району від осадників та членів їх сімей.  У 1940 році, як вже згадувалось, у Локачах, як і в інших районних та обласних центрах Західної України, було створено штатний райвідділ НКВС. Новоприбулий начальник настільки не розумівся у волинських реаліях, що умудрився запідозрити в українському буржуазному націоналізмі навіть колишнього начальника Народної дружини В.П.Бернадського.

Справедливості заради, мусимо зазначити, що тему сталінських репресій на Західній Україні не слід трактувати так однозначно, як це роблять окремі дослідники. В усякому разі, протягом 1939-1941 років репресіям в першу підлягали польські колоністи, які викликали до себе масову ненависть місцевого населення. Мало місце також так зване зведення рахунків. На підставі вивчення документів, можемо стверджувати, що у той час безпідставних масових репресій не проводилось. Більше того, ознайомлення із документами, дає підстави вести мову навіть про  стримування партійними властями надто запопадливих  місцевих «радянізаторів».

Після возз'єднання Західної України з УРСР радянський уряд вирішив надати цьому процесу видимості законності, у повній відповідності із нормами міжнародного права. З цією метою було оголошено про вибори до Народних зборів Західної України, котрі і мали прийняти відповідне рішення. До речі, до жовтня 1939 року Й.Сталін сумнівався, яким шляхом піде політичний розвиток цих земель і мав намір провести справді демократичні вибори, не вдаючись до насильства. І справді, пропагандистська кампанія проводилася, без перебільшення, майже за сучасними євростандартами.

Вибори до Народних зборів Західної України, призначені на 22 жовтня 1939 року перетворились на могутню демонстрацію прагнення до возз’єднання. Хід виборів забезпечували 5858 виборчих дільниць і 1495 округів, в роботі яких взяли участь понад 49 тисяч чоловік. До Народних зборів було обрано 1484 делегати, за яких віддали голоси 90,93% усіх виборців. Народні збори проходили 26-28 жовтня 1939 року у м. Львові. На них було прийнято рішення про возз’єднання із радянською Україною, націоналізацію великої промисловості і банків, засобів транспорту і зв’язку, конфіскацію поміщицьких, церковних і монастирських земель.

Від Хорівської волості, до якої на той час входили Локачі, до Народних зборів було обрано 4 депутати:

• Лоянич Анастасію, Шельвівський виборчий округ;
•  Штуль Ганну, Коритненський виборчий округ;
• Мельника Степана, Замличівський виборчий округ;
• Бернадського Василя, Локачинський виборчий округ.

До Локачинського виборчого округу входили села Вінниця, Михайлівка, Павловичі, Крухиничі, Острів, Козлів, Вуйковичі, Локачі.

Своїм рішенням Народні збори узаконили входження Західної України до складу УРСР та звернулись із відповідним проханням до Верховної Ради СРСР.

27 років тому в Україні востаннє  відзначався День 17 вересня. На сьогодні і історики, і широкі верстви громадян сперечаються щодо ставлення до цього дня. Звісно, західноукраїнським землям в подальшому довелося відчути всі «принади» сталінського режиму. Але разом з тим кращої альтернативи у них не було (нацистська окупація). І навіть ті, хто сьогодні сперечається про історичне значення цих подій нашої історії  все ж таки визнають історичну  справедливість ліквідації ганебного поділу українських земель, і той факт; що Народні збори 26-28 жовтня 1939 року підтвердили Акт злуки 22 січня 1919 року.

Протягом кількох місяців в Локачах було відкрито школи для дітей та дорослих, будинок культури, запрацювали районна лікарня та фельдшерсько-акушерський пункт. Здійснюючи рішення Народних зборів,  Локачинський виконавчий комітет націоналізував торговельні й промислові підприємства, на яких відразу ж було запроваджено 8-годинний робочий день та робітничий контроль. Поміщицьку та осадницьку  землю, реманент, худобу було часткового націоналізовано, а частково роздано селянам.

У січні 1940 року у відповідності  з новим адміністративним поділом Локачі стають районним центром. Тут створюються райком КП(б)У, районна Рада депутатів трудящих та інші районні організації. Зазвичай контори та виконкоми розмущувались у колишніх магазинах. В колишніх магазинах розмістилися контори та виконкоми.

Тоді ж почалась і організація перших колгоспі. У селі Уймі-Локацькій було створено артіль «Червона Зірка», яку очолив Н. Романюк. У Крухиничах організували колгосп «Перше Травня». Його головою обрали М.Мельника. Дуже часто колективізація здійснювалась брутальними методами, що викликало спротив і незадоволення селян. Наш краєзнавець, житель с.Юнівка Харитон Сегейда згадує, що люди були не так проти колгоспу, як проти методів, якими це робилось. В результаті наступу на приватний сектор близько 70% купців і ремісників стали безробітними.

Хто і як би нині не ставився  до радянської влади, та всі одностайні в одному – справі народної освіти та охорони здоров’я вони приділяла значну увагу. Ось і в Локачах відкрили середню школу з українською мовою викладання. Для дорослих було організовано школу по ліквідації неписьмен­ності й малописьменності. У селищі почали працювати районний Будинок культури і бібліотека. На початку 1940 року вже відкрили районну лікарню та фельдшерсько-акушерський пункт.

24 березня 1940 року локачани обирали депутатів до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, а 15 грудня 1940 року — до районної і селищної Рад депутатів трудящих.  Головою селищної ради було обрано О.Лоянича.

В період цих кампаній в Локачах на Десятихатках виборці ви­вчали Конституцію і положення про вибори. В агітпункті районного Будинку куль­тури, де містилась дільнича виборча комісія, перед трудящими виступали лектори. У 1940-1941 рр. місцеві кустарі об’єдналися в дві промислові артілі. Виникли також державні промислові підприємства: райпромкомбінат, маслозавод, млин та інші. Таким чином здійснювалась соціалізація економіки містечка.

Почалося будівництво нових житлових будинків і переселення в них трудящих. На підставі рішення Народних зборів від 28 жовтня 1939 р. проводилась також націоналізація житла. До вересня 1940 р. у Локачинському районі було націоналізовано 44 будинки.

Розгорнувся також наступ на самі церковні організації й слу­жителів культу. На підставі Декларації Народних зборів було націоналізовано всі церковні землі. Цю землю передали колгоспам, беззе­мельним та малоземельним селянам. Лібералізм, проявлений під час проведення цієї акції деякими місцевими керівниками нижчого рангу з поваги до церкви, рішуче спинявся зверху.

На Волинь було завезено великі партії антирелігійної літерату­ри, організовувалися читання численних лекцій на відповідну те­матику. Набагато активніше було налагоджено справу з антирелі­гійною пропагандою в навчальних закладах, особливо у школах, де вона стала невід’ємною частиною навчального процесу. Ще до реорганізації системи освіти за радянською схемою в усіх школах було скасовано викладання релігії, ліквідовано відповідну симво­ліку. Під час релігійних свят школярів намагалися залучити до участі у різноманітних виховних та громадських заходах. З пере­ходом на радянські програми адміністрація почала вимагати від учителів обов’язкового включення до робочих планів, а також ви­користання, мало не на кожному уроці, антирелігійних прикладів. Це стало для учнів і педагогів великим випробуванням, оскільки абсолютна більшість з них були віруючими.

В багатьох місцевостях було конфісковано, головним чином, під радянські установи, будівлі церков. Забиралися також будинки священиків, у яких влаштовувалися канцелярії сількомів, клу­би тощо. Націоналізовувалися молитовні будинки, костели, синагоги, приміщення різних релігійних та громадських товариств. Знехтувавши думкою віруючих, вилучили молитовні будинки в селищі Локачі Волинської обл.

Тут прекрасно проявилась приказка про те, що коли у центрі стрижуть нігті, на місцях рубають пальці. Земельне питання було найважливішим, тому вилучення землі не обговорювалось. Однак щодо інших сторін життя, влада поводила себе досить делікатно і стримувала найбільш ретельних виконавців. Більше того, попри антирелігійну пропаганду існувала негласна вказівка – культові приміщення не вилучати. Будь-які факти, що цьому суперечили, обговорювались на найвищому рівні.

Так у липні 1940 р.  в Локачах місцеві власті ініціювали проведення загальних зборів релігійної общини «Туріска», котрі одноголосно прийняли рішення про закриття синагоги по вул.Набережній і її передачу у розпорядження селищної ради. Селищна рада, Виконком і Райком це рішення затвердили, а на обласному рівні його відмінили.  Більше того, закриття культових споруд на Західній Україні обговорювалось на Політбюро ЦК КП(б)У. Згадувались на ньому і Локачі. В результаті було видано постанову «Про факти незаконних дій у Ровенській та Волинській областях УРСР». Всі такі випадки у цій постанові трактувались, як грубе порушення соціалістичної законності. Місцевих керівників жорстко попередили, що «використання недіючих приміщень церков, костьолів, кірх і синагог, а також закриття діючих, може бути допущено з попереднього дозволу ЦК КП(б)У в кожному окремому випадку та оформлення в належному законному порядку».

Так і стояли в Локачах два православні храми з капличкою, дві синагоги та костел. Всі вони були діючими. А один костел стояв пусткою. Поляків, які постійно жили в Локачах, було біля 80. Приїзджі – судді, поліцаї, чиновники і вчителі, або втекли у 1939 р., або згодом були репресовані. Духовні потреби тих католиків, що залишились задовольняв діючий храм. Інший – памятку архітектури початку ХVІІІ ст. можна було б використати хоча б під музей. Та обпікшись на молоці, місцеве керівництво стало дмухати на холодну воду. Так костел стояв і руйнувався.

Говорячи про цей період ми не можемо оминути теми репресій. Перш за все вони обрушились на колишніх осадників. Ось як згадує про це очевидець: «У кінці 1939 – на початку 1940 року почали вивозити в Сибір осадників. До цього люди ще поставились байдуже, бо прості селяни їх недолюблювали… Тільки ставлення до них  і їх сімей людям не подобалось. Весною почалось розкуркулювання і заможних українських селян, а в жнива – хлібоздача».

Розкуркулювання часто супроводжувалось арештами. Ув’язнено було і чимало представників інтелігенції, просто свідомих українців. Складно писати про цей час, бо серед постраждалих були і невинні люди і справжні вороги Радянської влади.

Особливо запеклою була боротьба проти ОУН, котра перейшла у глибоке підпілля. Для того, щоб зберегти свої кадри, у жовтні 1940 р., обласний провід ОУН, за згодою керівництва, що знаходилось у Берліні, віддав вказівки зібрати всіх членів ОУН, які перебували на нелегальному становищі, і пе­рекинути їх у генерал-губернаторство – на польські землі, що перебували під нацистською окупацією.

Після того, як Гітлер остаточно утвердився у думці найближчим часом напасти на СРСР, діяльність ОУН в Україні знову активізувалась. Один  з таких підпільних осередків було виявлено на території Локачинського та Порицького районів. Сучасні вчені, котрі вперше надали відомості про цю справу, вважають її сфальсифікованою. Та ознайомлення з архівними матеріалами дає нам підстави стверджувати, що підпільна організація в районі все ж була.

Слідство встановило, що ще на початку 1940 р. сюди з-за кордону прибув емісар Центрального проводу ОУН на псевдо «Чорний». Перш за все він встановив контакти зі старими членами ОУН М.Єдинаком та О.Денесюком, спільно з якими і створив підпільний осередок ОУН, що нараховував близько 40 чол. Організація поділялась  на район, підрайони, станиці та п’ятірки.

Основним її завданням була пропагандистська робота та підготовка до збройного повстання, котре мало розпочатись після нападу Німеччини на СРСР. Велась активна розвідувальна робота. Зокрема, здійснювався облік місцевого радянсько-партійно-комсомольського активу. Проти представників та активістів Радянської влади планувалось здійснювати теракти. Списки переправлялись до Кракова, де гестапо на основі переданих матеріалів готувало списки осіб, котрих необхідно знищити після окупації.

Вівся також збір відомостей про кількість населення, його політичні настрої, економічний стан Локачинського та Порицького районів, місця дислокації та чисельність військових частин. Останні обставини окремо з’ясовувались Особливим відділом (військова контррозвідка), зважаючи на той факт, що у Порицьку мав дислокуватись штаб дивізії прикриття державного кордону. Самі підпільники основні зусилля спрямували на агітацію за незалежну Українську державу. Вони наївно сподівались, що Гітлер їм у цьому допоможе.

Влітку 1940 р. керівники місцевих осередків ОУН виїхали за кордон, а організації, у т.ч. і Локачинська були розгромлені радянськими спецслужбами. Згідно вироку суду було розстріляно: Данилюка Л.П., Денесюка М.А., Водяницю В.О., Швайковського Ф.А., Матвійчука О.Ф., Гирича М.Ф., Кужіля К.М., Шпачука Д.С., Зводюка І.Г., Поліщука С.П., Семенка Т.О., Заборотинського Т.Ф., Мандзюка А.С. До 10 років ув’язнення у виправно трудових таборах було засуджено: Богуша Д.К., Кондратюка І.Ф., Байду О.Н., Вавренюка О.С., Грабарчука О.М., Пасося О.С., Патоху І.А., Кужеля І.С., Фірука А.О., Конаховича М.Г. По 8 років отримали Поліщук М.П., Панасюк П.С., Мотулько М.М., Стуга С.С., Лемешко С.П.; по 5: Цвіль Д.Ф. та Літвінюк Ю.Л.

Причому М.Поліщук, Д.Богуш, І.Літвінюк та Д.Цвіль були засуджені за те , що знали про існування організації, однак про неї не донесли.

Ті, що змогли втекти, повернулись уже за рік, разом із наступаючими нацистськими військами, з прагненням помсти, та побудови тієї України, яку вони вважали єдино правильною.

На цих Зборах В.П.Бернадський випадково познайомився з представником радянського уряду М.С.Хрущовим. А у 1942 р. це знайомство, разом із мандатом, врятувало йому життя, коли «пильні» військові контррозвідники, виявивши на фронті «западенця», запідозрили у ньому шпигуна.

Богдан Бернадський