«Женилися у шістдесят третьому на «октябрську»: Буденчуки з Маркович розповіли про 55 подружніх років

Немало-небагато – 55 літ спільного життя, вже встигла нарахувати доля Євгену та Надії Буденчукам з Маркович.

Завітавши в гості до найстаршої в селі подружньої пари, дізналась, що всього – і доброго, й поганого, довелось спробувати їм на своєму шляху, – пише Локачинська районна газета.

Згадуючи молодість, Євген Іванович та Надія Семенівна не перестають дивуватись, як швидко все промайнуло та називають ті роки «золотими».
За їх словами, хоч і бідно, але весело тоді жилося.

«Та й люди добрішими були, дружно працювали, пісень усіляких співали. Приємно згадати, як наша ланкова – Радіонівна, було, завжди підтримає, підкаже, допоможе, ще й пирогами, спеченими до роботи, пригостить усіх дівчат в ланці», – ностальгує Надія Семенівна.

Переглядаючи світлини із сімейного альбому, Буденчуки ніби заново пройшлися своїми життєвими стежинами. Взявши до рук весільне фото, Євген Іванович розповідає:

«Женилися у шістдесят третьому на «октябрську». Надя тоді дояркою, а я – на молоковозі в колгоспі працювали на Волиці (тепер – Міжгір’я). В подарунок від колгоспу отримали ліжко і духову музику. Оселитись довелось нам у батьківській хаті. А коли три сім’ї (всього 11 чоловік) під одним дахом – це, звичайно, нелегко. Своє житло придбали аж через 7 літ, за головування Степана Івановича Гергеші».

А Надія Семенівна ще зізналась, що батьки чоловіка не дуже хотіли бідної невістки. Але пізніше все, як каже, наладилось. Було навіть так, що люди сприймали її за дочку у цій сім’ї.

Дізналась я, що Євген Іванович родом з Крухинич. Надія Семенівна – з Міжгір’я. Хоча, якщо точніше казати, в Міжгір’я на постійне місце проживання її сім’я прибула з Миколаївської області. Знає про це тільки від рідних, адже на той час мала лише 2 рочки.

«Мама багато розповідала, як тяжко ми пережили депортацію у сорок сьомому році. Саме з тої причини на Волиці й оселилися. Ще знаю, що тоді ми, переселенці, привезли із собою ікону Пресвятої Богородиці, яка нині знаходиться у Хресто-Воздвиженському храмі села Шельвів. Чудотворну силу образу знають не тільки у нашій місцевості, а й далеко за межами області. А щороку - 21 вересня, на Різдво Пресвятої Богородиці, чимало постраждалих від примусового виселення приїжджають сюди помолитись та просити благословення у своєї Заступниці,– розчулившись, витирає сльозу моя співрозмовниця.

Євген Іванович та Надія Семенівна за все щиро дякують Богу: що поєднав їх долі, дав сили гідно життя прожити, двійко дітей зростити, четверо внуків і двоє правнучків дочекатися. Не можуть лишень змиритись, що сина Володимира вже не стало – недуга забрала. Таке випробування долі неабияк похитнуло їх, і без того слабке, здоров’я. Тішить те, що дочка Ірина з сім’єю проживає під одним дахом з батьками. Без них вже й не уявляють, як би давали собі ради.

«Добре, що є хоч біля кого голову прихилити на старості літ», – радіє Надія Семенівна.

І про що б мова не заходила, а Буденчуки все у молодість думками линуть.

«То тепер у ліжко хвороби вклали. А раніше, як пригадую, ночей не досипали за роботою, особливо у жнива. Старалися обоє з останніх сил. Я 16 літ шофером в колгоспі працював, пізніше – на маслозаводі і 24 роки – у міжколгоспній будівельній організації та дорожній дільниці. А Надя моя спочатку – в ланці, потім дояркою трудилась, довгий час – телятницею. Передовичкою була. Її фотографія на дошці пошани з року в рік красувалася, навіть медаль «За трудову доблесть» отримала», – хвалиться, показуючи світлини.

Коли ж попросила у подружжя дозволу зробити фото «для газети», чоловік, без вагань, обняв свою половинку і на обличчі в обох враз вималювалась невимушена усмішка.

Дивлячись на них, зайвим було допитуватись про те, чи цінують та поважають один одного. Як- то кажуть, і так все зрозуміло. Тож, в злагоді, добрі та при здоров’ї бажаємо до сотні літ прожити в парі вам, шановні, бід та горя не знаючи.

Людмила МЕЛЬНИЧУК
Фото автора