Колишня працівниця Павловичівського медпункту розповіла про робочі будні та бажання допомагати людям

У місцевості кожного з нас є зовсім непримітні люди, але якщо дізнатися їхню історію, то розумієш, наскільки сильно благоустрій села чи то міста залежить саме від цієї людини.

У Павловичах живе вже колишня медична працівниця сільського медпункту Людмила Василівна Гурська. Жінці виповнилося 81, і попри те, що декілька останніх років вона не працює, місцеві все-таки приходять до неї додому, коли хвороба застає зненацька.

У селі Людмилу Василівну добре знають, а коли у сім’ю приходить хвороба то часто звертаються саме до неї, бо за багато років роботи жінка має хорошу репутацію, бо працювала на совість.

Незважаючи на те, що колишня медпрацівниця ходить опираючись на дві палиці, у свої 81 не перестає займатися домашнім господарством. Тримає корову, свиней, курей, маленьких курчат, а по подвір’ї бігають коти та собаки. Каже, що турбота про них допомагає забути про хвороби.

Людмила Гурська зі сльозами на очах та трепетом у голосі розповідає про роботу, яка стала для неї улюбленою:

«Після 10 класу захотіла стати медичним працівником. Поїхала до Львова у медінститут, і вже на екзаменах допустила одну помилку у диктанті, яка стала вирішальною. Додому приїхала зі слізьми», – розповідає жінка.

Але саме наполегливість та бажання допомагати людям, не зупинило ще тоді молоду дівчину. Людмила поступила у медичний коледж у Ківерцях.

«Працювати у цій сфері дуже хотіла, не раз мріяла про те, щоб одягнути білого халата. Роздумувала, що саме у селі зможу допомагати іншим, надавати першу допомогу», – каже колишня медпрацівниця.

В училищі жінка провела два роки. Казусів та невдач вистачало, але вони не відбили бажання стати медичною працівницею. Після закінчення навчання дозволили обрати місце роботи. Людмила Василюівна обирала між Губином та Павловичами.

Жінка приїхала додому і порадившись з батьками обрала Павловичі. Спочатку працювала на старому медпункті та жила «на квартирі».

«Прийшов одного разу до мене на медпункт працівник партії та розповідає, що бути у партії перспективно, а вступ у неї може дати хороші можливості. Так я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – секретарем райкому комсомолу Юрієм Кіндратовичем», – каже жінка.

Каже, вийшло так, що саме він підвіз жінку до пацієнтки додому на своєму мотоциклі.

«Гарно говорити та виступати вмів, от і закохалася. Через декілька місяців сказав – «давай жити разом». Порадилася з батьками – вирішили робити весілля», – з усмішкою розповідає пані Людмила.

В 1958 Людмила Василівна закінчила медучилище, в 1959 – одружилися, а в 1960 народився перший син Василь.

«Спочатку жили з чоловіком у будинку, частина якого був медпункт, інша – наша домівка», – згадує жінка.

З моментів, що запам’яталися найбільше розповідає про пологи, які приймала не один раз. Каже були випадки, коли спішили до лікарні, але не доїжджали, тому приходилося проводити їх так як є – у автомобілі, попри те, що підручних матеріалів не було.

Цікавим досвідом для павловичівської медпрацівниці стали пологи стоячи.

«Жінка, що народжувала каже, що їй так зручніше і першу дитину народжувала теж стоячи, то і другу вирішала так само, а я довго не думала та й погодилася – аби породіллі було добре», – сміється медпрацівниця.

На виклики до пацієнтів ходила пішки, пізніше другий син Павло купив велосипеда за першу зарплату в Данії. Вислав гроші другові, а той привіз жінці її першу «дамку». Пізніше чоловік Людмили Василівни купив москвича, то іноді і машиною возив на виклики.

Про дитинство жінка розповідає зі слізьми:

«Народилася в Кисилині, навчалася чотири класи в польській хаті, пізніше пішла у Твердині. Як була боротьба за Україну у 1943, то підпалили нашу школу. На Петра-Павла того ж року спалили і Костел».

Розповідає, що у її сім’ї було троє дітей, Людмила народилася 1938, сестра – 1945, а найменший брат – 1949року.

«Життя пройшло, особливого нічого не було, але згадати є що. Я любила і досі люблю справу, якою займалася протягом життя. Купую різні довідники, щоб не забувати того, що знаю та вивчати нове», – розповідає Людмила Василівна.

Сусіди та односельчани приходять і зараз з проханнями допомогти. І на уколи ходять, і ліки порадити просять. Кому може – допомагає, коли випадки складніші – направляє до Локач.

З усмішкою розповідає про працівників, які були на медпункті з пані Людмилою пліч-о-пліч. Радіє і тому, що всі хлопці, які працювали деякий час у Павловичах стали справжніми лікарями.

На питання, що порадите молоді, щоб хворіти менше у Людмили Василівни лише одна відповідь – рух.

«Рухатися потрібно завжди і побільше».

У 81 жінка з легкою посмішкою розповідає про прожиті роки, задумуючись пригадує як і хороші спогади, так і ті, про які краще не думати. І каже, що якби їй запропонували щось змінити у минулому, вона б все одно прожила життя так само, не змінюючи власних рішень та вчинків.

Іра ВЕТЛЯНЧУК